Поширена думка, що головним завданням президента США Дональда Трампа зараз є стимулювання приходу до влади в Ірані помірних сил, які готові підкорятися вимогам Вашингтона, як це сталося у Венесуелі за викраденням президента Ніколаса Мадуро. Після чого Трамп зможе заявити про свою перемогу у війні та завершити її.
Тому коли вчора стало відомо, що новим верховним правителем Ірану став близький до радикальних кіл КВІР син убитого аятоли Хаменеї Моджтаба, кандидатуру якого Трамп раніше називав неприйнятною, з'явилися коментарі про те, що описана вище стратегія американцям поки що явно не вдається.
Проте варто сказати, що Трамп сам доклав зусиль, щоб цю стратегію поламати.
Нагадаємо, президент США в суботу заявив, що вибачення президента Ірану за удари по країнах Перської затоки та обіцянки їх припинити – це ознака слабкості та мало не капітуляції. Також він сказав, що тепер ще більше посилить удари та перейде до знищення цілих "груп населення" (у подібному трактуванні ця заява виглядає як анонс акту геноциду).
Це, звичайно, можна сприймати як банальний шантаж ("робіть те, що мені потрібно, інакше буде ще гірше"), проте очевидно, що подібні заяви швидше працюють проти поміркованих, налаштованих на діалог зі Штатами сил, якщо навіть такі в Ірані є. Трамп показує, що будь-які поступки (як заяви президента Пезешкіана, який вважається "помірним" про припинення ударів по сусідніх країнах), сприймаються Вашингтоном як слабкість і провокують на посилення підходів.
Відповідно, це посилює позиції тих сил у Тегерані, які вважають, що з Вашингтоном нема про що домовлятися.
І це також ставить питання: а чи справді Трамп зацікавлений незабаром після закінчення війни в Ірані?
Ми вже писали, що тривала війна буде дуже великою проблемою для Трампа лише у трьох випадках: якщо американські війська зазнають великої шкоди, якщо Іран зможе придумати, як завдавати ударів по американській території (наприклад, безпілотниками за схемою української операції "Павутина") і якщо в самих Штатах через війну розпочнуться економічні проблеми у вигляді зростання цін на паливо.
Але якщо нічого з цього не станеться, то війна, навіть тривала, особливих проблем для Трампа не матиме. Економічно від неї страждатимуть переважно конкуренти США – Китай, Європа та нафтогазові компанії Близького Сходу (конкуренти американським нафтогазовим компаніям). При цьому самі американці дуже добре зароблятимуть на ціні, що збільшилася, на нафту і на продажу зброї. А зростання цін на паливо всередині США, теоретично, можна обмежити шляхом домовленості з нафтовим бізнесом, який і так отримуватиме надприбутки на експорті.
Крім того, у США, як у "безпечну гавань", бігтиме капітал з усього світу.
Нарешті, війна може стати приводом для посилення контролю за владою над процесами всередині Штатів і для обмеження прав і свобод громадян.
Щоправда, проблемою для Трампа може стати збільшення бюджетних видатків через тривалу війну, що посилить проблеми з дефіцитом скарбниці і держборгом, що зростає.
Однак це може бути вирішено за рахунок "регіоналізації" війни через спонукання сусідніх з Іраном країн напасти на нього, що дозволить Трампу мінімізувати витрати на війну і втрати в ній, переклавши їх на своїх близькосхідних союзників, обмежуючись наданням розвідінформацією та "точковими" ударами. І в такому форматі США може воювати роками, створюючи проблеми своїм конкурентам та знімаючи "вершки" з війни, але при цьому майже не зазнаючи втрат.
Хоча, звичайно, сценарій довгої війни дуже ризикований для Трампа, оскільки Іран може рано чи пізно знайти спосіб завдати більшої шкоди американським силам. Та й внутрішньоекономічну ситуацію в США Трамп може не врятувати від впливу наслідків війни.
Але Трамп може вважати собі такий ризик прийнятним.
І єдине, повторимося, що справді здатне поквапити його із завершенням війни до "виконання всіх цілей операції" - це великі втрати США: економічні та людські.
