Після перепоховання в Україні праху лідера Організації українських націоналістів Андрія Мельника в країну хочуть повернути останки та інших діячів минулого.
У тому числі глави Директорії Української Народної Республіки Симона Петлюри.
Як заявив цими днями голова Організації українських націоналістів Богдан Червак, "вже вживаються певні дії для того, щоб в Україні перепоховати Симона Петлюру".
При цьому саме сьогодні виповнюється рівно 100 років з того дня, як Петлюра був убитий у Парижі. Його вбивцею став уродженець Ізмаїла Самуїл Шварцбард – анархіст, журналіст та поет із багатогранною біографією: від участі у Першій світовій у французькій армії до активної діяльності в анархістському русі на території колишньої Російської імперії.
У 1920-ті Шварцбард жив у Парижі і, дізнавшись, що там з осені 1924 року оселився Петлюра, став його відстежувати. Стеження тривало кілька місяців, і в результаті 25 травня по обіді майбутній вбивця вибрав момент для реалізації свого задуму.
Колишній лідер УНР йшов Латинським кварталом і зупинився біля вітрини книгарні, Шварцбард підійшов до нього і запитав українською: "Ви пан Петлюра?". Отримавши позитивну відповідь, він витяг пістолет і, з криком "Це тобі за погроми!", зробив кілька пострілів.
Петлюру терміново відвезли до лікарні, де він помер за півгодини. Шварцбард одразу здався поліцейському, який наспів, заявивши, що діяв свідомо: "Я вбив вбивцю".
Суд над ним пройшов у 1927 році та мав великий міжнародний резонанс. На ньому представники української еміграції наполягали, що Шварцбард – радянський агент, проте цю версію не підтримало навіть звинувачення, оскільки жодних підтверджень їй не знайшлося.
Сам убивця наполягав на тому, що мстився за родичів-євреїв, які загинули від рук петлюрівців. І, по суті, процес перетворився на дискусію про те, чи винен Петлюра в численних єврейських погромах, що відбувалися на території УНР у 1919 році. Присяжні дійшли висновку, що винний – і виправдали Шварцбарда.
Після виходу на волю він зайнявся письменницькою діяльністю та помер у 1938 році в Кейптауні.
1967 року його прах перепоховали в Ізраїлі, де він вважається героєм. На його честь там названо вулиці у кількох містах.
Чи справді Петлюра був відповідальним за єврейські погроми?
Почнемо з того, що погроми на території України у 1918-20 роках справді були численні. За різними даними, у них загинуло 60-70 тисяч євреїв. Але в цю цифру входять також погроми, які робила Біла армія, і нечисленні ексцеси, що влаштовувалися червоними.
За оцінками дослідників, жертвами армії УНР та формально підконтрольних Директорії отаманських загонів стали 45-50 тисяч євреїв.
Найвідоміший погром стався у Проскурові (нинішньому Хмельницькому) у лютому 1919 року за прямим наказом отамана Івана Семесенка, який командував Запорізькою козацькою бригадою. Це був не повстанський загін, а регулярна частина армії УНР, яка ще й мала ім'я Симона Петлюри. Семеренко звинуватив євреїв у підтримці невдалого більшовицького повстання. Жертвами проскурівського погрому стали від 3 до 5 тисяч євреїв.
Інші відомі погроми відбулися у Житомирі, Бердичеві, Умані та Білій Церкві, причому у кожному з цих міст – не один раз. У більшості випадків вони відбувалися або відразу після взяття міста або, навпаки, перед відходом з нього – частини УНР чи отаманські загони займалися "реквізиціями" (тобто грабежами), які переростали у погроми.
Серед істориків немає єдиної думки, наскільки сам Петлюра був відповідальний за погроми.
Ряд із них виходить із того, що він не мав серйозного впливу на більшість підрозділів УНР, якими командували отамани.
Атамани Зелений (Київська губернія), Ангел (Чернігівська), Волох (Полтавська та Чернігівська губернії), Тютюнник (Поділля та Полісся) підпорядковувалися Петлюрі лише доти, доки це відповідало їхнім планам та настроям їхніх загонів. Так, Волох підняв бунт проти Петлюри наприкінці 1919 року, коли той наказав передислокуватися з Центральної України на Волинь.
І саме ці підрозділи влаштовували значну частину погромів.
Щоправда, їх влаштовували й частини, які безпосередньо підпорядковувалися Петлюрі.
Хоча й там із дисципліною все було не дуже добре.
Згаданий вище Семесенко вважав себе автономним керівником і часто ухвалював рішення самостійно. 1920 року його було розстріляно за наказом Петлюри, коли остаточно вийшов з-під контролю Директорії.
Ще один приклад – "чорні запорожці". Вони, на відміну від "отаманських" загонів, були підрозділом армії УНР, який повністю підкорявся Петлюрі. Вони також проводили єврейські погроми.
Щоправда, знову ж таки, частина істориків кажуть, що їх викликали сильні антисемітські настрої в самому підрозділі, а не накази командування.
Інші ж їм опонують, що Петлюра міг припинити подібні дії, проте не став робити цього. Очевидно тому, що не хотів ризикувати вірністю тих нечисленних підрозділів, які ще підкорялися йому.
