40 років тому стався вибух на 4-му енергоблоці Чорнобильської атомної електростанції. За минулі роки вчені, інженери та історики багато дізналися про те, що саме відбувалося в дні тих драматичних подій, однак паралельно множилися міфи і легенди про катастрофу, що мають дуже слабке ставлення до реальності. Деякі з них базувалися на ранніх, не завжди вірних оцінках і гіпотезах, інші ж узяті "з повітря", але виявилися з тих чи інших причин надзвичайно живучими. Коротко розберемо найвідоміші з цих міфів.
1. На ЧАЕС стався ядерний вибух
На 4-му енергоблоці ЧАЕС не було ядерного вибуху в класичному розумінні. Причиною катастрофи стало неконтрольоване наростання потужності реактора з надмірно низькими початковими значеннями, що призвело до стрибка температури та тиску водяної пари в активній зоні. Це викликало паровий вибух - так само вибухає будь-який паровий котел, якщо перевищити допустимий тиск усередині нього.
Додатковими факторами, що сприяють руйнуванню реактора, стали хімічні вибухи суміші повітря та водню, який схильний виділятися при контакті водяної пари з ядерним паливом та елементами конструкції реактора.
Однак руйнація активної зони реактора призвела до масштабного викиду радіоактивних речовин з активної зони: це і стало головним "вражаючим фактором" аварії на ЧАЕС.
Загалом ядерні станції "не вміють" вибухати як ядерні бомби: це неможливо суто фізично. Наприклад, фізика ядерної реакції така, що вона сама згасає при досягненні певних температур.
Саме тому сьогодні проектуються так звані "природно-безпечні" реактори, влаштовані так, що зберігають цілісність навіть за температур в активній зоні близько 1200-1500 градусів, при якій перегрітий реактор "погасить" сам себе. Але 4 енергоблоки ЧАЕС так, на жаль, не вмів, і зруйнувався задовго до виходу на подібні температури.
2. Влада забороняла евакуацію з Прип'яті
Цей міф заснований на реальному факті: евакуацію міста Прип'ять, розташованого безпосередньо біля станції, провели лише 27 квітня – майже через 36 годин після аварії. Це справді довгий термін, проте справа не в тому, що влада свідомо забороняла евакуацію з політичних чи інших мотивів.
Ключовою причиною цього стало нерозуміння реальної картини катастрофи: до середини дня 26 квітня влада СРСР, включаючи працюючих на місці членів урядової комісії, взагалі не знала, що реактор 4 енергоблоку зруйнований практично повністю.
Так, уже вранці 26 квітня в Прип'яті фіксувалися досить високі рівні радіації – близько 10-100 мілізівертів на годину, тобто природне радіаційне тло порядку 0,1 мікрозиверта було перевищено у сотні тисяч і навіть мільйони разів.
Однак при ухваленні рішення про евакуацію керуються не "миттєвими" оцінками фону, а розрахунками щодо того, яку дозу отримають люди, які перебувають у даній місцевості. І ось за таких розрахунків виходили зі звичайної динаміки радіаційних аварій, згідно з якою згодом інтенсивність радіації зменшується через природний розпад радіоактивних ізотопів.
Причому при аваріях на атомних об'єктах значну частину фону складають короткоживучі ізотопи, що розпадаються протягом годин або днів. Існує навіть так зване правило 7-10, згідно з яким через 7 годин після викиду рівні радіації падають приблизно в 10 разів, через 7×7=49 годин, або дві доби – у 100 разів тощо.
На жаль, реальність виявилася іншою через постійний приплив нових порцій радіоактивних речовин із зруйнованого реактора. Так, рівні зменшувалися через розпад короткоживучих ізотопів, але витоку довгоживучих ізотопів з реактора призводили до того, що падали вони суттєво повільніше: наприклад, зменшення фону в 10 разів відбулося не за 7 годин, а за добу – майже в 4 рази довше. А це означало, що і поглинені дози будуть вищими. Саме тому рішення про проведення евакуації було ухвалено близько 7:00 27 квітня – фактично на добу пізніше, ніж слід.
В результаті жителі Прип'яті отримали великі дози – близько 10-50 мілізівертів опромінення. У дітей, які більше часу проводили на вулиці, та й взагалі через низький зріст вдихали більше радіоактивного пилу, що осідав на землю, дози були вищими – 50–100 мілізівертів. Це багато: приблизно в 10-50 для дорослих і в 50-100 разів більше за максимально дозволену норму опромінення для населення в 1 мілізіверт на рік.
3. Аварія на ЧАЕС – смертоносна техногенна катастрофа в історії
Цей поширений міф виник через велику медійну розкрученість аварії. Фактично ж, з погляду сухих цифр (якщо рахувати за кількістю жертв), Чорнобиль посідає 3 місце у топі, причому з великим відривом від лідерів.
Найбільш смертоносною техногенною аварією вважається обвалення греблі Баньцао в провінції Хенань в Китаї 1975 року: тоді загинуло щонайменше близько 170 тисяч людей.
На другому місці - аварія на хімзаводі американської Union Carbide Corporation в індійському місті Бхопал в 1984 році: в результаті викиду в атмосферу токсичного метилізоціанату загинули 15 тисяч людей, а з урахуванням померлих пізніше через люди, що розвинулися, кількість смертей досягає 45.
Щодо Чорнобиля, то тут оцінити кількість жертв складніше. Безпосередньо у момент аварії загинули двоє співробітників станції, від отриманих доз радіації протягом кількох місяців померло ще 29 осіб. Важку променеву хворобу перенесли 134 особи.
Це – безпосередні жертви катастрофи, та її головним вражаючим чинником стала радіаційне забруднення території й пов'язані з цим довгострокові ризики здоров'ю населення. У зв'язку з цим кількість жертв оцінити складніше. До оцінки наслідків такого роду медики підходять статистично: наприклад, за допомогою порівняння смертності на постраждалих та незабруднених територіях, або порівняння смертності на одній і тій же території до та після аварії (наприклад, від раку щитовидної залози). Офіційні підрахунки, проведені Всесвітньою організацією охорони здоров'я, дають оцінку приблизно 4000 смертей.
При цьому у ВООЗ зазначають, що куди більші негативні наслідки для здоров'я населення мала не сама по собі радіація, а стресова реакція на факт аварії, зокрема радіофобія, що охопила СРСР на довгі роки, зростання зловживання алкоголем та інше.
4. Радіоактивний мул із ЧАЕС на дні Київського моря – "брудна бомба" уповільненої дії
Коріння міфу лежить у реальних наукових дослідженнях мулових відкладень на дні Київського водосховища.
Результати виявилися тривожними: у деяких точках дна водосховища рівень забруднення дорівнював десяткам тисяч беккерелів на кілограм – у сотні разів вищий за норму. Звідки й виникла теорія про поклади високорадіоактивного мулу, який може влаштувати "другий Чорнобиль" у разі, якщо з греблею Київського водосховища щось станеться.
Однак, насправді це відношення не має.
Так, на дні Київського водосховища справді осіли значні кількості радіоактивних речовин. Але, на щастя, невблаганний закон радіоактивного розпаду вже суттєво скоротив їх обсяги: із усіх видів ізотопів, викинутих у навколишнє середовище після аварії, по суті до наших днів "дожили" хіба що цезій-137 та стронцій-90. Але й у них період напіврозпаду – близько 30 років.
При цьому в МАГАТЕ дають власну методику оцінки радіаційної небезпеки стронцію в донних відкладеннях: з урахуванням різних фізичних, хімічних та біологічних процесів спад активності стронцію становитиме близько 90%. Тож якщо з дамбою Київського водосховища і справді щось станеться, радіація буде однією з останніх речей, про які слід турбуватися.
5. Аварія на ЧАЕС довела, що ядерна енергетика є небезпечною і від неї потрібно відмовитися.
На відміну від попередніх міфів цей чинив величезний практичний вплив на весь світ і спричинив довгострокові наслідки, включаючи, наприклад, нинішні економічні та енергетичні проблеми Європейського Союзу.
Аварія на Чорнобильській АЕС породила найпотужніший політичний рух проти ядерної енергетики як такої: мовляв, атомні станції надто небезпечні для того, щоб скористатися ними далі. Після аварії були згорнуті проекти будівництва АЕС по всьому світу, а багато країн, особливо в Європі, вирішили закрити станції, що вже працюють, і відмовитися від ядерної енергетики взагалі. Аварія на АЕС "Фукусіма-2" лише посилила цю тенденцію: так після неї рішення остаточно поставити хрест на атомній енергетиці прийняла, наприклад, Німеччина.
Загалом "атомно-енергетична дискусія" взагалі складніша, ніж може здатися на перший погляд: у ній поєднуються амбіції політиків, реальні аргументи екологів та енергетиків, а також елементи лобізму з боку нафто- та газодобувних компаній та інтереси осіб, які інвестували величезні кошти у розвиток "зелених технологій" енергогенерації.
Однак практика показує, що повністю відмовитися від ядерної енергетики людство собі дозволити не може – принаймні на цьому рівні технологічного розвитку.
Традиційна альтернатива "мирному атому", вуглеводнева енергетика, давно вже визнана дорогою в нікуди як з екологічних, так і з економічних, а також геополітичних причин: криза навколо Ірану, що призвела до різкого стрибка цін на паливо по всьому світу, в черговий раз нагадав, наскільки проблемною може бути жорстокість. запаси якого є лише у кількох регіонах світу, які через це миттєво стають гарячими точками на геополітичній карті. Що ж до "зеленої енергетики", то вона, незважаючи на безперечно колосальний прогрес у цій сфері в останні десятиліття, все ще не годиться для того, щоб стати основною енергосистемою великих індустріальних держав: торішній блекаут в Іспанії, Португалії та на півдні Франції став найяскравішим доказом.
Саме тому в тій же Німеччині сьогодні, через 3 роки після закриття останньої АЕС, знову заговорили про поновлення програми атомної енергетики, а Європарламент включив ядерну енергію до переліку зелених технологій, визнавши інвестиції в цю сферу відповідних цілям сталого розвитку.
Чи це означає, що людство проігнорувало уроки Чорнобиля? Ні. Навпаки - їх вивчили і вивчили дуже добре. Після аварії на ЧАЕС було розроблено нові стандарти ядерної безпеки при конструюванні АЕС, вчені суттєво покращили наше розуміння впливу радіації на людський організм та поведінки радіонукліїдів в екосистемах. Саме тому аварія на Фукусімі, куди серйозніша за своїми масштабами (під час цієї аварії зруйнувалися три реактори, а не один, як у Чорнобилі), мала значно менші наслідки для людей та екології. Наразі інженери, спираючись саме на уроки Чорнобиля, розробляють нові конструкції атомних реакторів, спроектованих так, щоб у принципі, на рівні фізичних законів виключити можливість аварійних ситуацій, подібних до тих, що мали місце у Чорнобилі та Фукусімі. І якщо до аварії на ЧАЕС основою розвитку атомної енергетики було хибне почуття безпеки цієї технології, то тепер ми точно знаємо, з чим маємо справу, і можемо використовувати ці знання на практиці.
