Сьогодні Україна відзначає 35 років від дня оголошення незалежності. Попередня кругла дата – 30-річчя – припала на останній рік перед повномасштабною війною.
Нинішня дата відзначається напередодні приходу зими, яка, як прогнозує влада, може стати найважчою в історії країни. Війна переходить на всі нові рівні ескалації і її результат, як і раніше, не зрозумілий.
У такій ситуації, безперечно, 35-річчя незалежності буде використано владою для підняття бойового духу суспільства.
Згадають багато імен та прізвищ, яких назвуть тими, хто приніс країні незалежність: Степан Бандера, Євген Коновалець, дисиденти радянських часів В'ячеслав Чорновіл, Левко Лук'яненко та багато інших. Але навряд чи згадають тих, без чиїх голосів незалежна Україна навряд чи з'явилася б 24 серпня 1991 року і які фактично є "батьками-засновниками" держави. І вже точно не згадають ні їхню партійну приналежність, ні їхні мотиви.
Про те, як після провалу ГКЧП було оголошено незалежність України, ми докладно писали у нашій історичній реконструкції п'ять років тому.
Зараз нагадаємо основні віхи.
1. На момент початку серпневого путчу в Москві Українською Радянською Соціалістичною Республікою (УССР) керувала Компартія України – складова частина КПРС. Щоправда, у трьох західноукраїнських областях на місцевих виборах 1990 року в облрадах більшість отримали прихильники незалежної України, у Києві проходили акції протесту, а на Донбасі час від часу страйки, але в іншому комуністи досить міцно контролювали ситуацію в республіці. У тому числі, під їхнім контролем знаходилася і Верховна Рада УРСР, головою якої був один із лідерів КПУ Леонід Кравчук, а всі рішення ухвалювала комуністична більшість ("група 239") на чолі з Олександром Морозом.
2. Водночас українські комуністи, а також "червоні директори" – керівники найбільших підприємств – чітко бачили, що справа йде до демонтажу соціалістичного укладу та переходу до ринкової економіки. Тому були зацікавлені в тому, щоб приватизація та інші реформи контролювали в першу чергу вони, а не союзний Центр. Тим більше що приклад їм подавав керівник РРФСР Борис Єльцин, який першим прийняв декларацію про суверенітет і почав оскаржувати повноваження органів влади СРСР. Проте, український партгоспактив боявся хаосу та втрати контролю за процесами у разі розпаду Радянського Союзу. Тому їх позиція полягала в необхідності передачі значної частини повноважень від Центру на республіканський рівень, але за збереження "оновленого Союзу" з його силовим апаратом, на який можна було б, у разі потреби, спертися. Офіційна назва згаданої вище "групи 239" говорила сама за себе: "За суверенну радянську Україну". Тому коли Горбачов розпочав так званий "нового огарівський процес" – підготовку нового союзного договору зі значним розширенням прав республік – керівництво УРСР це одразу підтримало. Підписання документа планувалося 20 серпня 1991 року. І саме для того, щоб його зірвати, частину керівництва Радянського Союзу, армії та спецслужб організували ДКНС. Вони вважали новий союзний договір формою розвалу СРСР і тому вирішили будь-яким способом запобігти його утвердженню.
3. Тут треба зазначити, що, хоча для тодішньої КПУ був ідеальним варіант "оновленого Союзу" з розширеними повноваженнями республік, якщо вибір стояв би між двома іншими сценаріями – збереженням СРСР у колишньому вигляді та розпадом Союзу з можливим приходом до влади в Україні націоналістів або настанням хаосу, то для українських комуністів однозначно віддавав перевагу. Що й виявилося під час ГКЧП.
Вся публічна риторика Кравчука та Ко, починаючи з першого дня путчу 19 серпня 1991 року, зводилася до заспокоєння населення: "надзвичайне становище в Україні не вводиться, зберігайте спокій, треба зосередитися на збиранні врожаю". Усі спроби тодішньої опозиції – групи "Народна Рада" - провести через президію Верховної Ради заяву із засудженням ДКНС, жорстко припинялися. А в закритому режимі ЦК КПУ розіслало парторганізаціями директиви із зазначенням надавати підтримку ДКНС.
4. Вже 21 серпня стало зрозуміло, що ГКЧП провалився - війська виводилися з Москви, почалися арешти путчистів. Однак навіть це ще не стало приводом для Кравчука та українських комуністів підтримати незалежність України. Аж до 24 серпня, коли відбулося позачергове засідання Верховної Ради, їхні заяви зводилися до необхідності повернення до ідеї підписання оновленого союзного договору, що, як і раніше, виглядало для них ідеальним варіантом.
5. Але за кілька днів, що пройшли з провалу путчу до 24 серпня, багато що змінилося. У Москві влада фактично перейшла до Єльцина, який відіграв головну роль у перемозі ГКЧП. Це була більш жорстка і владна людина, ніж Горбачов, а тому, якби вона взяла під контроль і союзний Центр, то домогтися від неї поступок республікам було б набагато складніше. Понад те, у новій ситуації взагалі ставало малореальним підписання " новоогарівського " договору, оскільки Горбачов стрімко втрачав впливом геть процеси. Але ще важливішою виявилася інша подія – 23 серпня Єльцин де-факто заборонив КПРС (де-юре це було оформлено пізніше), багато керівників партії було заарештовано. Разом із КПРС зник стрижень, на якому тримався Радянський Союз, і на який орієнтувалася і КПУ. Події у Москві українськими націоналістами сприйняли як сигнал до дій. Вони, з одного боку, закликали негайно проголосити незалежність, з іншого боку – почали розкручувати кампанію про необхідність притягнення до відповідальності й української Компартії та всієї вертикалі влади УРСР за підтримку ДКНС. І компартійна номенклатура розуміла, що тепер ніхто її, у разі загострення ситуації, вже не захистить, бо у Москві "концепція змінилася". І, більше того, в рамках розкрутки справи ГКЧП, Центр, що переходить під контроль Єльцина, міг прямо підтримати переслідування українських керівників. З огляду на все це фактично керуючий УРСР альянс компартійної номенклатури та "червоних директорів" ухвалив, хоч і не без сильних вагань, стратегічне рішення підтримати незалежність України, щоб зберегти свою владу і отримати набагато більше, ніж він би отримав за оновленого союзного договору. Для націоналістів незалежність була метою номер один. Тому, побачивши, що комуністи готові за неї проголосувати, вони дали зрозуміти, що знімають питання, хто чим займався за днів путчу (і, до речі, в Україні, на відміну від Росії, нікого за підтримку ДКНС у в'язницю не відправили).
24 серпня Верховна Рада 346 голосами "за" (з 362 присутніх) підтримала Декларацію про незалежність. Без голосів комуністичної більшості це було б неможливо. Проти проголосував лише один депутат - доцент Донецького "політеху" та майбутній науковий консультант президента Леоніда Кучми Альберт Корнєєв. Утрималися троє – кримський начальник районного ДАІ Анатолій Гаврилов, перший секретар Баришівського райкому КПУ Микола Коваленко, інженер із Краматорська Олексій Шеховцов.
Ще 12 депутатів не голосували. Переважно це були проельцинські демократи з групи першого віце-спікера Гриньова, які хотіли незалежності лише в пакеті з декомунізацією. До цієї групи тих, хто відмовився голосувати, входили і один з майбутніх лідерів Антимайдану-2004 Євген Кушнарьов, і майбутній польовий командир Майдану-2004 Володимир Філенко.
При цьому були відсутні на засіданні 88 депутатів.
6. Державний задум "батьків-засновників" незалежної України – комуністичної номенклатури та "червоних директорів", можна було описати так: влада зберегти у своїх руках, не допустити дестабілізації, перехід від радянського ладу до незалежності зробити плавним і без різких рухів, з Росією підтримувати тісні відносини з Заходом політику, але за збереження власного домінуючого впливу внутрішні процеси. Як політичні, і економічні (переділ власності, насамперед). Перший етап реалізації цього плану пройшов успішно – 1 грудня Кравчука було обрано у першому турі президентом України, набравши 61,5% голосів. В'ячеслав Чорновіл, який посів друге місце, отримав 23,2%.
Далі справа пішла не без проблем. З Росією виник конфлікт через поділ Чорноморського флоту, у Криму почали зростати проросійські та сепаратистські настрої, країна поринула у жорстку економічну кризу та кримінальне свавілля, влітку 1993 року держава струсили масштабні страйки на Донбасі, на яких висувалися й політичні вимоги (більше повноважень). Однак, незважаючи на все це, тодішні українські еліти зуміли уникнути радикальних варіантів, йдучи на компроміси і проходячи між крапельками, і ситуація поступово стабілізувалася.
7. Зараз часто клянуть той час, заявляючи, що Україна "упустила свій шанс" на "проєвропейські реформи", оскільки обрала президентом спочатку "номенклатурника" Кравчука, а потім "червоного директора" Кучму. А якби одразу проголосували за представника "національних та реформаторських сил", то все було б набагато краще. Однак, якщо навіть за "поміркованого" Кравчука ситуація була напружена і балансувала нерідко на межі дестабілізації, то за більш різких кроків влади в плані відмови від радянського минулого та українізації, з урахуванням найважчого економічного становища і слабкості держави, була далеко не нульова ймовірність, що вже на початку 90-х років Україна отримала Донбасу, а можливо, і з Одесою, і з Харковим. Закладений при створенні 24 серпня 1991 року незалежної України державний задум, по суті, зберіг країні мирне життя більш ніж на 20 років – до 2014 року, коли його де-факто було анульовано під впливом внутрішніх та зовнішніх сил. Після чого і почався звіт часу до нинішніх трагічних подій.
Докладно про ці процеси ми писали тут, тут і тут.
