Українська влада хоче розмістити в Національному пантеоні порох героя Другої світової війни, знаменитого радянського військового льотчика Івана Кожедуба, але при цьому не має наміру переносити туди порох героя тієї ж війни, партизанського командира Сидора Ковпака. Різницю у підходах глава Офісу президента Кирило Буданов пояснив тим, що Кожедуб лише воював, а Ковпак "працював на НКВС". Але чи так було насправді?
Хто такий Кожедуб? Уродженець села у нинішній Сумській області, який 22-річним старшим сержантом авіації потрапив на фронт 1942-го і за два з половиною роки війни став одним із двох найкращих асів радянських ВПС (поряд з Олександром Покришкіним), збивши 64 німецькі літаки і отримавши у 1944-45.
Після війни продовжив служити в авіації, в тому числі - з квітня 1951 по січень 1952 р. - брав участь у Корейській війні, де радянські льотчики протистояли американським. Хоча особисто у повітря він не піднімався - на той час він уже командував дивізією, а офіцерам такого рангу в Кореї у боях заборонялося брати участь.
Отже, дослужившись 1985-го до маршала авіації, він так і не зробив нічого "кримінального" з погляду закону про декомунізацію.
При цьому він чотири рази обирався до Верховної Ради СРСР (у 1946-62 роках) та ще раз – на З'їзд народних депутатів 1989 року. Але й тут причепитися важко: у ЗС льотчик-герой обирався від Шостки Сумської області, а на З'їзд пройшов від аполітичного ДТСААФ.
А тепер про Ковпака. Він набагато старший за Кожедуба (1887 року народження), а тому встиг повоювати в російській імператорській армії в Першій світовій (так само, як голова ОУН Євген Коновалець - в австрійській). На початку 1918-го Ковпак повернувся до рідної Котельви (зараз – Полтавська область) і там організував червоний загін, який встановив радянську владу – на пику тим, хто намагався встановити владу УНР гайдамакам. Щоправда, до боїв тоді не дійшло – гайдамаки просто пішли на захід.
Навесні 1918-го загін Ковпака перетворився на партизанський, який воював із німецькими окупантами, але періодично нападав і на гетьманські загони, які допомагали німцям реквізувати продовольство у селян.
"Партизанщиною", власне, активна участь Ковпака у Громадянській війні закінчилася: з 1919-го він служив інтендантом у Червоній армії. Тож його "кримінал", з погляду нинішнього офіціозу, не більше, ніж у шанованого зараз в Україні письменника Хвильового, який 1918-го також організував партизанський загін для боротьби з гайдамаками.
Після Громадянської війни Ковпак перейшов на "громадянку", працював в органах влади, але не партійної, а радянської: напад Німеччини 1941-го він зустрів на посаді голови міськради Путивля. А в наступні два роки він зумів стати найвідомішим партизанським командиром в історії війни Радянського Союзу з нацистською Німеччиною.
У загону Ковпака, що базувався переважно в Сумській області, щоправда, є своя "темна пляма" з погляду декомунізації: 1943-го він здійснив рейд до Карпат, і там розвідгрупи кілька разів натикалися на "бульбівську" УПА і вели з ними бої. Але наказів вести ці бої Ковпак не віддавав - навпаки, після кількох сутичок він домовився з Бульбою-Боровцем про "ненапад", і обидва загони просто пропускали один одного під час пересування.
На цьому власне "кримінал" Ковпака (з погляду нинішньої офіційної ідеології) закінчується. Після війни він 20 років – з 1947 по 1967 – працював, кажучи по-сучасному, віце-спікером парламенту УРСР. Але ця посада жодної реальної ролі у керівництві республікою не грала.
А як же НКВД? Ось тут Буданова хтось ввів в оману. Партизани у 1941-43 роках підпорядковувалися Центральному штабу партизанського руху, який був утворений за Ставки Верховного командування, тобто входив до армійських структур.
Щоправда, 1944-го на базі загону Ковпака справді створили дивізію НКВС, але самого Ковпака прибрали від керівництва загоном ще у грудні 1943-го "за віком" та відправили до Верховного суду УРСР, де він розбирав справи нацистських злочинців та колаборантів.
Тож насправді відмінностей між Кожедубом та Ковпаком майже немає: обидва – герої (щоправда, партизанський командир – двічі, а не тричі), обидва “засвітилися” лише у Верховних Радах. А те, що Ковпак став віце-спікером ВР УРСР, то Леонід Кравчук взагалі був спікером - але це йому ніхто не ставив у провину.
При цьому і Кожедуб, і Ковпак були радянськими патріотами, тобто патріотами тієї країни, в якій жили і за яку воювали.
І якщо Ковпак помер задовго до горбачовської перебудови в 1967 році (похований він у Києві), то Кожедуб, ставши в 1989 році депутатом З'їзду народних депутатів, встиг висловитися з приводу процесів, що відбувалися в СРСР напередодні його розпаду: він виступав жорстко проти відцентрових тенденцій.
На цій підставі журналіст Віталій Портніков робить висновок, що Кожедуб "був справжнім сталіністом, впевненим та ідейним противником будь-яких спроб досягти української - як і будь-якого суверенітету". І тому закликає не включати його до тих, кого збираються поховати у Національному пантеоні. Тим більше, що прах його спочиває в Москві і його навряд чи хтось до Києва погодиться передати.
Втім, як би насправді ставився Кожедуб до незалежної України, ми ніколи не дізнаємося - він помер у 1991 році за два тижні до проголошення незалежності.
Але питання тут навіть ширше, ніж суперечка про Ковпака і Кожедуба.
Питання в тому, чи вважаються в принципі в сучасній Україні героями ті українці, які чинили подвиги до Другої світової, як бійці Червоної армії і, безумовно, радянські патріоти? Або останній факт в очах нинішньої офіційної лінії решту перекреслює?
Судячи із заяви Буданова, певна дискусія у владі на цю тему триває. Хоча в публічному порядку денний думка нинішнього глави Офісу президента скоріше виняток, а думка Портникова - скоріше мейнстрім.
Тому що, якщо дивитися на процеси в історичному контексті, то 2014-го умовна "Україна Петлюри та Бандери" перемогла створений у 1991 році комуністичними апаратниками та червоними директорами український державний проект, який певною мірою був спадкоємцем УРСР. І з того часу вся ідеологія держави будується на тому, що героями за часів Радянської влади могли бути лише ті, хто боровся проти неї – від Симона Петлюри до Василя Стуса. Сама ж УРСР викреслена з української історії та перенесена до розряду "окупаційних режимів".
При цьому, щоправда, після ухвалення різних декомунізаторських актів спочатку робився виняток для учасників Другої світової війни. Але з кожним роком цей виняток ставав все більш формальним, а після повномасштабної війни і вони здебільшого з офіційної історії почали викреслюватися.
Тому те, що Буданов взагалі заговорив про включення до Національного пантеону Кожедуба, саме собою було досить несподівано, хоча, повторимося, і відображає думку певної частини української еліти про те, що Україні не можна відмовлятися від героїв Другої світової, щоб не "дарувати" перемогу 1945 року виключно Росії.
І така позиція має підтримку та частини суспільства. В Україні живуть мільйони людей, які не готові просто викреслити зі свого життя всі роки аж до 1991-го, а також стерти пам'ять про участь дідів та прадідів у війні з нацизмом (а вихідців з України у Червоній армії було 8 млн осіб).
Буданов вже неодноразово показував, що також готовий дивитися на речі ширше, виходячи за рамки "канону ОУН-УПА". У тому числі не виключено, маючи намір залучити до гіпотетичних виборів у майбутньому описані вище групи населення.
Втім, для останніх зараз важливіша позиція політиків не так щодо минулого, як щодо сьогодення та майбутнього. А саме – як досягти миру та завершити війну найближчим часом. І саме виходячи з цієї позиції, а ще більшою мірою - виходячи з конкретних дій з цього питання, люди і визначатимуть своє ставлення до тих чи інших діячів.
