Чималий резонанс викликав коментар із зали суду бізнесмена Ігоря Коломойського, який сидить у СІЗО, з приводу перспектив переговорів та перемир'я.
Коментар звівся до того, що припинення вогню для України невигідне, оскільки країна зіткнеться з багатьма загрозами, головною з яких олігарх назвав неясність з тим, чи Європа допомагатиме Україні після завершення війни.
"І головне питання - Європа продовжуватиме бабці давати, коли світ почнеться?" – сформулював Коломойський.
І якщо не даватиме, то, як він вважає, країна зіштовхнеться із грандіозними проблемами, а курс долара буде 150 гривень.
Тому Коломойський пропонує воювати далі і сподіватися на смерть президента Росії Володимира Путіна, після якої, на його думку, нова влада РФ погодиться вивести війська на кордони 1991 року.
Цікаво, що схожий аргумент нещодавно висунула і дружина командира Третього армійського корпусу Андрія Білецького Тетяна Даниленко, полемізуючи народним депутатом Олексієм Гончаренком, який закликав до якнайшвидшого завершення війни.
"Хто сказав, що ЄС та США продовжать покривати бюджетний дефіцит України після того, як вона перестане бути їхньою лінією зіткнення з Росією?" – написала Даниленко.
Насправді аргумент "гроші нам дають лише поки що ми воюємо", який час від часу використовують прихильники війни "до переможного кінця і до смерті Путіна", для України вбивчий. Виходить, що перед українцями стоїть дилема: або війна з невідомим терміном та кінцем, або життя у злиднях.
Хоча насправді ця дилема хибна.
По-перше, всі варіанти мирних планів, що обговорюються, включаючи відхилений українською владою "план Трампа", передбачають механізми післявоєнного відновлення країни. І навіть Росія, за даними ЗМІ, у рамках мирного врегулювання готова надати можливість використати заморожені активи в Європі для цієї мети. Інше питання, що й Києву для отримання ресурсів та досягнення домовленостей потрібно буде, ймовірно, піти на певні поступки. Але це вже питання переговорів.
По-друге, навіть якщо припустити, що жодних спецпрограм відновлення ні від Європи, ні від когось ще після закінчення війни не буде, це не означає, що Україна не матиме грошей. У країні є великі родовища корисних копалин, відмінні умови для сільського господарства, зручне географічне розташування. Якщо розблокують порти, то підуть торгівля та інвестиції. Не вкладатимуть гроші європейці – вкладуть американці. Не будуть американці - вкладуть китайці чи хтось ще. У світі багато вільних грошей.
Щодо коштів на фінансування армії, то якщо Захід для себе ухвалить рішення, що підтримка ЗСУ для нього не має значення, перед Києвом постає абсолютно нова геополітична реальність, в якій потрібно буде приймати стратегічні рішення щодо зміни курсу країни. Або ж постаратися домовитися про гарантії безпеки ще на етапі припинення вогню, які, зокрема, передбачені тим самим "планом Трампа", який критикується Києвом, що передбачає комплексне врегулювання відносин України, РФ і Європи.
Однак питання, яке поставив Коломойський ("чи дасть нам Європа бабок після війни"), має місце. І він справді дуже важливий. Але не так у контексті "воювати чи укладати мир" (саме формулювання, що українцям треба воювати, бо інакше не дадуть грошей, звучить дико), як у контексті відносин України з Євросоюзом.
Київ зараз перебуває на етапі переговорів про вступ до Євросоюзу, в рамках якого ЄС та окремі його члени виставляють Києву різні вимоги. І вже зрозуміло, що процес простим не буде. Прогнозуються, наприклад, проблеми в українському сільському господарстві, конкуренції з яким побоюються європейські аграрії. Крім того, близькі до ЄС грантові кола просувають ухвалення так званого пакету законів Качки-Кос, яким конституційні органи влади України фактично позбавляються контролю за правоохоронною системою країни через кадрові конкурси з вирішальним правом голосу "міжнародних експертів", які призначають країни-донори (тобто європейці).
На запитання, навіщо Україні йти на всі ці кроки, навіщо відмовлятися від частини суверенітету чи погоджуватися з обмеженнями в аграрному секторі, відповідь, як правило, одна: "За це ми потрапимо до Євросоюзу, який дасть нам багато грошей і взагалі там майже рай".
Україна далеко не перша країна цим шляхом. Багато інших держав також задля інтеграції до ЄС йшли і йдуть на поступки, виходячи з логіки, що все це потім окупиться після вступу до Євросоюзу за рахунок величезних вливань.
Як приклад наводяться країни Східної Європи, які після вступу до ЄС справді отримали великі інвестиції та підтримку.
Однак при цьому втрачаються два принципові моменти.
По-перше, країни інтегрувалися до ЄС по-різному. Є приклад Польщі, яка у жорстких торгах з євробюрократами досягла добрих умов для свого аграрного сектору та промисловості, зумівши їх зберегти і тому після вступу до Євросоюзу отримавши потужний імпульс для розвитку. І є приклад Латвії чи Болгарії, які пішли практично на все, що від них вимагав Брюссель, та фактично втратили економіку. Тобто можна інтегруватися і за мінімальних поступок, відстоюючи свою позицію.
По-друге, що ще важливіше, Євросоюз зараз зовсім в іншому стані, аніж у нульових роках, коли він активно розширювався. Тоді він міг собі дозволити вкладати великі гроші у нові країни-члени, оскільки мав величезні ресурси. Нині ж ситуація принципово інша. ЄС входить у важку системну економічну та політичну кризу, проблеми наростають. Як їх вирішувати – не дуже зрозуміло. Але вже ясно, що грошей на всіх у колишньому обсязі не вистачає.
Показовим у цьому плані є гострий конфлікт усередині ЄС навколо нового довгострокового бюджету, коли низка країн Євросоюзу на чолі з Німеччиною вимагала коригування витрат зі зменшенням дотацій для більш бідних країн.
Тому є велике питання: чи отримають майбутні члени ЄС такі самі грошові вливання, які отримали новачки у нульових роках? Або їм (особливо тим, хто перебуває на ранніх стадіях переговорів, як Україна), будуть виставлені максимально жорсткі умови, а замість величезних очікуваних інвестицій проводитиметься політика викачування коштів та зачистки ринку під збут своїх товарів та послуг, а також перерозподіл контролю над ключовими активами на користь європейських компаній. Тобто – за класикою колоніальних практик початку минулого століття.
Іншими словами, навіть якщо Україна виконає всі вимоги та вступить до Євросоюзу, не факт, що вона отримає за це якісь великі гроші, оскільки ЄС у його нинішньому стані просто не зможе та й не захоче їх дати.
Повертаючись до питання про взаємозв'язок війни та коштів від ЄС, про який говорив Коломойський.
Найнебезпечніше для України полягає в тому, що у Європи, у разі поглиблення кризи, гроші для Києва можуть закінчитися ще під час війни, якщо вона затягнеться. І це буде радикально найгірший варіант, ніж якщо гроші перестануть давати після припинення вогню.
І порівняно з наслідками такого сценарію курс 150 гривень здасться дрібною проблемою. Так само як і в порівнянні з іншими ризиками довгої війни, яка може призвести до повного виснаження України, аж до загрози втрати державності за найважчих сценаріїв (докладніше про це ми писали в окремому матеріалі ).
Тому найкращим варіантом було б якнайшвидше завершення війни, але на умовах комплексного мирного врегулювання, яке давало б і гарантії безпеки, і засоби для відновлення, і, відповідно, відкривало шлях до залучення інвестицій у розвиток. Причому незалежно від того, чи будуть у Євросоюзу бажання і можливості давати гроші Києву, чи вибереться ЄС зі стану занепаду і чи буде Україна колись інтегрована до нього.
