Днями у українського бізнесмена Ігоря Коломойського у залі суду запитали, чи не шкодує він про те, що сприяв приходу до влади Володимира Зеленського.
Спочатку олігарх намагався ухилитися від відповіді, мовляв, "тоді були свої обставини", але потім таки сказав, що не шкодує.
"А ви що, хотіли б, щоб переміг Порошенко?" - поставив Коломойський питання журналісту.
Відповідь виглядає парадоксальною з вуст людини, яку Зеленський відправив до в'язниці.
Хоча, звичайно, треба робити поправку на місце нинішнього перебування Коломойського (СІЗО), яке не особливо схиляє до критики влади. Щоправда, торік у олігарха був дещо інший вайб - в інтерв'ю він звинувачував Зеленського та його оточення у корупційних схемах, а у розпал Міндічгейту відверто глумився над президентом, пророкуючи швидкий кінець "Наполеону-Зеленському".
Однак зараз настрій у олігарха явно змінився. Чи то після випадів на адресу Зеленського йому зробили "останнє попередження", чи він намагається зараз про щось з Банковою домовитися. Можуть бути різні варіанти.
Але в цьому випадку цікавіше навіть інше.
Коломойський, ніби обґрунтовуючи те, що він не шкодує про свою підтримку Зеленського, заявив, що інакше при владі залишився б Петро Порошенко.
Однак це було б дуже малореально.
У ситуації, якби Зеленський не йшов на вибори, новим президентом із ймовірністю, близькою до 100%, стала б Юлія Тимошенко, а не Порошенко. На це вказували всі опитування напередодні заяви Зеленського про участь у виборах.
Парадоксально, але Юлію Тимошенко, за даними джерел у політколах, вів також Коломойський. І саме вона була спочатку його головною ставкою проти Порошенка. Проект "Зеленський - кандидат під наглядом Богдана" з'явився в олігарха лише незадовго до виборів, багато в чому просто "за приколом", з принципу "а цікаво ж подивитися, що вийде". За підсумком Зеленський перетягнув на себе голоси Тимошенко, не давши їй вийти в другий тур.
А тепер уявимо ситуацію, за якої Коломойський не підтримав би Зеленського і не дав би йому безліміт на ефір 1+1, включаючи заяву про висування новорічної ночі та показ серіалу "Слуга народу" напередодні виборів. У такому разі лідер "Кварталу 95" за жодних обставин не став би президентом, а швидше за все, і зовсім не балотувався б.
І в такому разі новим президентом стала б Тимошенко. І саме на її перемогу тоді працювали б ті самі інструменти, які забезпечили перемогу Зеленському, включаючи піар на 1+1, а також протидію з боку голови Міністерства внутрішніх справ Арсена Авакова спробам Банкової організувати сітку зі скупки голосів.
Навряд чи вона набрала б у другому турі стільки ж, скільки Зеленський, - 73%, але на плюс-мінус 55-60% цілком могла б розраховувати.
Як би тоді розвивалися події та чи вірна поширена теорія, що у разі приходу до влади Тимошенко не було б повномасштабної війни?
Спробуємо змоделювати ситуацію.
Після президентських виборів відбулися б вибори до парламенту. В Україні зазвичай у перші півроку у будь-якого новообраного президента рейтинг високий, а тому, швидше за все, партія Тимошенко "Батьківщина" посіла б перше місце. Однак такого припливу любові, як до Зеленського, народ до неї точно не мав би. Тимошенко все ж таки вже була у владі і мала досить великий рейтинг недовіри.
Тому вона взяла б не 43% за списками та левову частку мажоритарників, як "Слуга народу", а десь 25-30%. А мажоритаркою пройшли б переважно, як завжди, кандидати від місцевих еліт.
Тобто Тимошенко не мала б монобільшості у Верховній Раді, а отже, і повністю підконтрольного собі уряду. Для формування коаліції та Кабінету Міністрів їй довелося б домовлятися з іншими силами.
Відповідно, в країні зберігся б політичний баланс, і Тимошенко як президент не могла б робити те, що їй заманеться, було б багато стримувань і противаг. І точно вона не змогла б відправити Коломойського до в'язниці: навіть якби олігарх з нею посварився, він знайшов би, через кого впливати на владу.
Тепер про війну.
Зеленський йшов до влади з гаслами світу на Донбасі, переговорів із Росією, давав зрозуміти, що виступає проти насильницької українізації і ще з часів "Кварталу 95" традиційно тролив націоналістів.
Тобто багато в чому він відповідав порядку денному виборців колишньої Партії регіонів на південному сході країни, звідки й сам був родом.
Саме тому він і набрав там значну частину голосів, "відкусивши" їх у "Опозиційної платформи – За життя" та інших подібних партій.
За підсумками на виборах до Ради у 2019 році ОПЗЖ отримала близько 13% голосів.
А якби Зеленський та "Слуга народу" не брали участь у виборах, а президентом стала б Тимошенко (у виставі багатьох на південному сході - промайданівський політик)? Тоді розклад був би зовсім іншим.
ОПЗЖ могла б розраховувати на 20% голосів за списками, а можливо, й більше (плюс мажоритарники).
І цілком можливо, саме вона стала б основою для створення правлячої коаліції з "Батьківщиною" (формальною чи неформальною). Тим більше, що для Тимошенко ОПЗЖ була б куди "комфортнішим" партнером, ніж партія Порошенка, яка також набрала б за такого сценарію чимало голосів.
Тобто у разі перемоги Тимошенко політичний ландшафт у країні був би принципово іншим. Як і, можливо, відносини із РФ.
Звичайно, Тимошенко навряд чи взяла б чітко проросійський курс і навіть навряд чи виконувала б політичну частину Мінських угод щодо реінтеграції Донбасу з особливим статусом, щоб не нариватися на протести всередині країни та гнів Заходу.
Проте з усіх інших питань вона, спираючись на альянс з ОПЗЖ, могла б повторити шлях Бідзини Іванішвілі в Грузії – поступове відновлення відносин із Москвою та "заморожування" конфліктних тем (у Грузії – це Абхазія та Південна Осетія, в Україні 2019 року – Донбас та Крим).
Після перемоги Зеленського також були спроби частини його оточення (насамперед Коломойського) запустити "грузинський сценарій" (докладно про це ми писали в окремому матеріалі ), проте вони провалилися з двох основних причин.
Перша – особисте неприйняття Зеленського президентом РФ Володимиром Путіним. На Заході багато хто намагався просувати Зеленського як альтернативний путінському типаж пострадянського лідера, в тому числі і для російського суспільства, для якого Зеленський був практично "свій", оскільки до 2014 року був присутнім на російському ТБ. У Кремлі цей момент швидко "вважали", що, природно, прямо позначалося на відносинах двох президентів. Із Тимошенко у Путіна таких проблем не було б. У них були давні та цілком довірчі зв'язки.
Друге - коли Зеленський у 2020 році під тиском протестів і Заходу вирішив звернути з шляху грузинського сценарію, у Москви не виявилося жодних внутрішньоукраїнських важелів впливу на нього, оскільки президент контролював всю вертикаль влади, включаючи Раду національної безпеки і оборони України, через санкції якої він завдав у 2021 році удару по ОП. Ми вже писали, що саме ця подія стала безпосередньою відправною точкою відліку до початку вторгнення: у Кремлі це було сприйнято як сигнал про те, що внутрішньополітичним шляхом змінити курс України не вдасться. Тому вирішили використати військовий шлях.
У сценарії, за якого Тимошенко стала б президентом, Кремль мав би прямий важіль впливу на неї через велику фракцію ОПЗЖ. Та й РНБО вона не могла б використовувати як інструмент швидкої та позасудової розправи над опонентами, так як і там, як і у всій іншій владі, вона не мала б монополії на контроль.
Чи було б у такій ситуації можливе повномасштабне вторгнення?
Багато хто скаже: "Звичайно ж ні, оскільки відносини України та Росії тоді були б такими ж, як зараз відносини Росії та Грузії, з перспективою поступового потепління".
Інші скажуть: "Звичайно так, оскільки Путін завжди мріяв знищити українську державність незалежно від прізвища президента України".
У будь-якому випадку історія не знає умовного способу.
Однак одне можна констатувати цілком виразно: несподівана перемога на виборах Зеленського зламала перехід України до "грузинського сценарію", до якого все йшлося за логікою тодішніх подій, з усіма наслідками, що звідси випливають.
