Питання п'яти територій. Чому Віткофф говорить про визнання захоплених земель України російськими?
Спецпредставник Дональда Трампа Стівен Віткофф кілька тижнів тому в інтерв'ю Такеру Карлсону заявив, що ключовим питанням війни є питання визнання російського контролю над п'ятьма українськими регіонами, про анексію яких заявила Росія. Відтоді він згадував про "п'ять територій" у тій чи тій формі ще не раз.Зокрема й після нещодавніх переговорів з Володимиром Путіним, який ще у червні 2024 року виставив однією з умов завершення війни юридичне оформлення анексії через угоду з Україною з подальшим міжнародним визнанням.
Судячи з останніх коментарів Віткоффа, він не пропонує віддавати РФ всю територію цих регіонів, а лише ту частину, яку Москва вже й так контролює. Тобто провести новий кордон між країнами лінією фронту на момент припинення вогню.
Заяви Віткоффа вже викликали вкрай різку реакцію Володимира Зеленського. Він сказав, що представник Трампа транслює російські наративи і українська влада ніколи не піде на визнання анексії. Для Києва це червона лінія.
Тим часом, коли Віткофф говорить про те, що питання територій – ключове для укладання мирної угоди, воно формально має рацію. Історія, принаймні останніх століть, практично не знає прикладів, коли мирний договір про завершення війни, однією з проблем якої були територіальні претензії, не включав урегулювання питання кордонів.
Звичайно, це не означає, що країни, яким довелося віддавати території, з цим упокорювалися. Для французів після поразки у війні з Пруссією у 1871 році на кілька десятиліть стало національною ідеєю повернення Ельзасу та Лотарингії, відібраних німцями. У результаті Франція їх повернула 1918 року внаслідок перемоги у Першій світовій війні. Однак юридично за підписаним у лютому 1871 року Версальським мирним договором Париж погодився віддати Німеччині Ельзас та Лотарингію.
Про важливість територіального питання для мирної угоди говорить і те, що досі через 80 років після завершення Другої світової війни не укладено мирний договір між Японією та СРСР/Росією. Причина - суперечка про належність Південних Курил.
Звичайно, війна може закінчуватися без мирного договору та, відповідно, без визнання зміни кордонів. Наприклад, індо-пакистанський конфлікт за спірні території триває вже 80 років, періодично переходячи у військову фазу, але мирної угоди досі немає. Перемир'ям без підписання мирного договору закінчилася ірано-іракська війна 1980-1988 років. Північний Кіпр, розділена Корея, ситуація з анексією Криму та Донбасом після мінських угод 2015 року та до 2022 року, Карабах у 1994-2023 роках – усе це приклади заморожених конфліктів. Деякі з них розморозилися (як в Україні та Карабасі), деякі залишаються в сплячому стані десятиліття.
Тобто, повторимося, з війни, де однією з проблем є контроль над територіями, є лише два виходи: або мирний договір із врегулюванням питання про кордон, або заморозка через перемир'я.
При цьому українська влада неодноразово заявляла, що проти заморозки і що Україні потрібний міцний світ. Що логічно. Заморозка, яка зберігає постійну загрозу відновлення війни або супроводжується "гібридною війною" (як на Донбасі в 2015-2022 роках), насамперед, небезпечна для України, а не для Росії. Для РФ це буде проблемою, але для України стане катастрофою, яка обнулюватиме будь-які перспективи розвитку, поступово перетворюючи територію країни на мертву зону. Збитки, які хоч у гібридній, хоч у гарячій війні може завдати Україна Росії, непорівнянна з тим величезним збитком, який може завдати Росія Україні.
Не обов'язково, природно, що заморозка війни призведе до того, що вона знову незабаром відновиться чи продовжиться у гібридній формі – у світі є багато інших прикладів. Але такий ризик, мабуть, існує.
Тому, безумовно, на користь України міцний світ, а не заморозка.
Щоправда, під міцним світом Київ завжди розумів не визнання за Росією захоплених територій, а повернення кордонів 1991 року або зупинення війни по лінії фронту, але з отриманням гарантій безпеки, які унеможливлювали б новий напад Росії.
Проте зараз сам Зеленський каже, що вийти військовим шляхом на кордони 1991 року нереально. Очевидно, нереальний і відхід РФ із захоплених територій зі своєї волі.
Гарантії безпеки такого рівня, щоб унеможливити нове вторгнення, Україні може дати лише одна країна у світі – США. Або забезпечити військовий союз із США та країнами НАТО. Але Вашингтон уже неодноразово давав зрозуміти, що гарантії, які б передбачали зобов'язання вступу Америки у війну, він Україні давати не буде. А без таких гарантій навіть Велика Британія та Франція побоюються надсилати свої війська.
У результаті перед Україною зараз стоїть вибір із трьох варіантів.
Перший – продовжувати війну в надії на крах Росії або на різку зміну геополітичної ситуації, коли США та НАТО наважаться прямо вступити за Україну. Але ні те, ні інше не гарантовано, натомість є ризик втратити ще більше людей та територій. Втім, донедавна це і була базова стратегія української влади, яка змінилася у березні цього року лише під жорстким тиском Трампа. Але якщо переговори про перемир'я проваляться, Зеленський до неї може повернутися.
Другий – погодитись на довгострокове заморожування війни по лінії фронту без гарантій безпеки та без мирного договору. Тобто на цей "Мінськ-3", "корейський сценарій" тощо. Де-факто українська влада вже формально (хоч і вимушено – після зупинки американської військової допомоги) погодилася саме на такий варіант, підтримавши ще у березні припинення вогню, але при цьому відмовляючись офіційно визнавати втрату територій. Однак поки що невідомо, чи погодиться на перемир'я Росія. Також незрозуміло, чи готові США пред'являти якісь аргументи (батоги та пряники) для Москви, щоб її до цього підштовхнути.
Третій – підписати мирний договір із РФ із визнанням російського статусу захоплених територій та нового кордону між країнами. Те, на що натякає Віткофф. Зрозуміло, які це дає переваги Росії: переводить контрольовані нею території України із категорії окупованих до категорії міжнародно-визнаних. Однак незрозуміло, які переваги в порівнянні з просто заморозкою війни цей договір забезпечить Україні, якщо він не супроводжуватиметься гарантіями безпеки рівня 5-ї статті НАТО, які поки що США давати не готові. Взагалі ніякий договір не гарантує, що нова війна не почнеться і Росія не спробує захопити нові українські регіони або не вестиме гібридної війни.
Чи може Київ таки піти на такий варіант? Теоретично це можливо у кількох випадках.
По-перше, якщо дуже жорсткий тиск чинитимуть США, поставивши Україну перед вибором: повне припинення американської підтримки (плюс, можливо, навіть санкції проти українського керівництва) або підписання договору з визнанням нових кордонів, але при продовженні масштабної військової підтримки для ЗСУ з посланням від Трампа Путіну про те, що війна не буде завершена, Київ визнав нові кордони США знімають санкції з Росії, але не зазнають посягань на Україну, оскільки тепер це їхня територія. Але поки що немає сигналів, що Трамп готовий чинити жорсткий тиск на Київ для визнання анексії та вести подібні діалоги з Путіним заради укладання мирної угоди.
По-друге, якщо ЗСУ опиняться на межі повного розгрому і Київ буде змушений ухвалити умови миру Москви. Але в такому разі мова вже йтиме не лише й не так про території, як про повне переформатування всієї української державності. Зважаючи на все, саме це і є стратегічна мета Кремля, але поки що немає ознак того, що ЗСУ перебувають на межі розгрому, а фронт на межі обвалу. У будь-якому іншому випадку Україна таких умов не прийме.
По-третє, це фінський сценарій. У 1940-х роках фіни вели з СРСР дві війни, втратили території, визнали це через мирний договір, оголосили нейтралітет, але й Москва відмовилася від намірів встановити Гельсінкі підконтрольний режим. І між країнами на десятиліття встановилися добросусідські стосунки. Такий варіант був би цілком реальним у 2013 році. Можливо, навіть 2021-го. Але зараз, після трьох років повномасштабної війни, він, м'яко кажучи, дуже проблематичний. Для нього потрібно, щоб відбулися якісь фундаментальні зміни в Україні чи Росії або в двох країнах одночасно.
По-четверте, варіант, про який мріють у Києві: згода РФ вивести свої війська з України та підписати мирний договір із фіксацією кордонів 1991 року. Але зараз немає навіть віддалених ознак цього.
Все описане вище показує, що питання територій у нинішній війні хоча формально, за словами Віткоффа, і є ключовим, проте насправді це не так. Головне питання – це кардинальна зміна відносин між Україною та Росією, що навіть набагато важливіше, ніж відносини РФ та України із Заходом, у контекст яких вплетена нинішня війна. У будь-якому іншому випадку, який би мирний договір між двома країнами не укладали, скільки б підписами та печатками його не скріплювали, він все одно буде лише формою заморозки війни. За винятком нагоди, якщо Україна отримає прямі військові гарантії від США. Але їхній Вашингтон давати не хоче через страх ядерної війни з Росією. І поки РФ має найбільший у світі ядерний арсенал, страх цей навряд чи зникне.
У той же час мирний договір між Україною та Росією, якщо він буде укладений із визнанням нових кордонів, може вплинути на світову геополітику.
Мирний договір про завершення будь-якої війни з територіальними претензіями завжди включав угоду про кордон, і з історичного погляду це вірно. Але також є вірним і те, що таких прецедентів після Другої світової війни і з моменту створення ООН не було. Кордони з того часу перекроювалися багато разів. Розпалися колоніальні імперії, СРСР та Югославія, розділився Судан, об'єдналася Німеччина. Однак жодного разу зміна кордонів з їх міжнародним визнанням у цей період не відбувалася через те, що одна країна військовим шляхом забирала в іншу частину території та приєднувала її до себе, а та це визнавала. Війни за території було чимало. Однак, як зазначалося вище, вони закінчувалися перемир'ям та заморозкою, а не мирним договором із взаємним визнанням нових кордонів. Один із небагатьох прикладів цього періоду, коли війна завершилася мирним договором, – Кемп-Девідські угоди між Ізраїлем та Єгиптом 1978 року. Однак вони передбачали повне виведення ізраїльських військ із міжнародно визнаної території Єгипту.
Тому, якщо Україна та Росія укладуть договір із визнанням нових кордонів, то це стане першим прецедентом за багато десятиліть. І постає питання, хто ним скористається наступного разу. Не очевидно, що це буде виснажена тривалою війною Росія. А ось США, що володіють найсильнішою армією у світі, цілком. Тим більше, що Трамп вже відкрито загрожує анексією Гренландії.
Тому ще невідомо, чиї "наративи" більшою мірою транслює Віткофф, коли говорить про питання "п'яти територій" України: Путіна чи Трампа.
