Доктрина Арестовича. Чи можлива зміна проектності України?
На початку жовтня великий резонанс викликало інтерв'ю колишнього радника Офісу президента Олексія Арестовича Ксенії Собчак, в якому він заявив, що готовий віддати РФ чотири області та поновити відносини з Москвою. А головне – перезавантажити українську державність, перетворивши Україну з проекту "анти-Росія" на країну, яка зможе мирно співіснувати з РФ.
Подібні думки він висловлював неодноразово і раніше: про те, що доки Україна залишається проектом "анти-Росія", війна з РФ відновлюватиметься знову і знову - аж до повного знищення української держави. А тому державу треба перезавантажити, відмовившись від антиросійського та вузько націоналістичного базису – "землянки УПА", як любить висловлюватись Арестович.
Ці думки загалом і збігаються з тим, що періодично говорять у Кремлі: миру не буде, поки Київ реалізовуватиме проект "анти-Росія". Тому в Україні Арестовича багато затаврували як ворога та зрадника.
Але насправді питання не в Арештовичі і не про те, що він заявляє. Зрештою, він зараз не має жодного серйозного впливу на внутрішні процеси в Україні. Питання в тому, що подібні ідеї протягом останнього року все ширше обговорюють усередині українського політичного класу. Обговорюють, звісно, не публічно, але досить наполегливо.
Так далеко, як Арестович, за згодою на передачу Росії територій чотирьох областей мало хто заходить. Однак після того, як з'явилися відомості про те, що президент РФ Володимир Путін зменшив свої вимоги з чотирьох до двох областей, тобто контролю над усією територією Донецької та Луганської областей, це стало приводом для зростання надій на можливість досягнення компромісних домовленостей з Росією.
Логіка в цих міркувань (які, повторимося, висловлюють у дуже вузьких колах і не привселюдно) приблизно така.
За рік-півтора Путін і так захопить весь Донбас, але загинуть ще тисячі українських солдатів і мирних жителів. Буде повністю зруйновано ще багато міст, і, можливо, ми втратимо ще більше територій за межами Донбасу. Країна стікатиме кров'ю, економіка повністю деградує. При цьому немає гарантій, що з Росією станеться щось таке, що змусить її зупинитися або тим більше створить передумови для її поразки. Тож чи не краще погодитися з втратою невеликої частини Донецької області, що залишилася під нашим контролем, в обмін на світ? А потім уже треба думати, що буде після миру. До 2022 року українська влада вела антиросійську політику, будучи впевненою, що Росія не посміє напасти на Україну, а якщо посміє, то буде відразу знищена західними санкціями та іншими видами тиску. Росія напасть наважилася, Захід її знищити не зміг. Якщо ми, незалежно від прізвища президента, продовжуватимемо колишню політику, то Москва знову на нас нападе, і почнеться нова війна, схожа на нинішню, якщо не гіршу. Або ж буде гібридна війна, яка за 10 років перетворить всю Україну на великий сектор Газа, звідки втечуть люди та бізнес. При цьому Захід знову не втрутиться, бо не хоче ядерної війни з Росією. А якщо раптом і втрутиться, то буде ще гірше: Україна стане полем битви у третій світовій війні та перетвориться на радіоактивну пустелю. Тож це шлях у нікуди. А тому проектність країни треба міняти. Слід сісти за стіл переговорів і домовлятися з Росією як далі жити так, щоб більше не було війни. На яких засадах? Як Фінляндія після Другої світової війни чи Грузія зараз? Потрібно домовлятися про співіснування. Географію не скасуєш.
Відразу скажемо, що зараз це, м'яко кажучи, думка, що не домінує, в українській військово-політичній еліті. Але ситуація перебуває у розвитку. Ще рік тому зупинку війни по лінії фронту у Києві на офіційному рівні прирівнювали до капітуляції, а зараз це багаторазово проголошена позиція самого Володимира Зеленського.
Проте тема зміни проектності України має величезні як внутрішні, так і зовнішні обмежувачі. Головний з них – це війна, що триває. Поки йде війна, ясна річ, ніяких грузинських чи фінських сценаріїв бути не може.
Але і після закінчення перспективи зміни проектності вкрай туманні. Є три головні фактори, які цьому перешкоджають.
Перший – вплив Заходу. Реалізація грузинського чи фінського сценарію полегшиться, якщо між РФ та Заходом (причому як США, так і Європу) нормалізуються відносини і сторони вирішать закопати сокиру війни. У такому разі нормалізація відносин між Україною та Росією стане важливою складовою цього процесу. Однак поки що відносини РФ і Заходу перебувають у стані напруженості, що наростає, і прямої ворожнечі, спроба Києва вибудувати свій діалог з Москвою може натрапити на жорсткий опір Заходу. Щоправда, як свідчить досвід Грузії, навіть у такому разі процес можна запустити.
Але крім зовнішнього перешкоджаючого фактора існує ще дуже потужний внутрішній: значна частина українського суспільства та армії взагалі ні в якому вигляді не приймає жодних компромісів і домовленостей з Росією після всіх понесених жертв і пережитих страждань і не допускає думки, що може бути нормалізація відносин двох країн - принаймні до капітуляції, репарацій. Втім, які конкретно будуть настрої в суспільстві та в армії до моменту завершення війни, а також якою буде геополітична обстановка навколо України, ніхто точно сказати не може. І за певних обставин крен настроїв у суспільстві, в елітах та в армії у бік нормалізації відносин із РФ може стати справді сильним.
Але тоді постане третє питання: чи готовий Кремль до мирного добросусідського співіснування з Україною, навіть якщо Україна буде нейтральною країною, яка проводить ворожу щодо РФ внутрішню і зовнішню політику? Головним аргументом в Україні проти будь-яких спроб нормалізації відносин з РФ є теза, що це справа марна, оскільки мета Москви не нормалізація відносин, а знищення України та поневолення її народу. Тому всі розмови про примирення з росіянами та зміну проектності – це робота на ворога, оскільки вони ведуть лише до зниження мотивації українців до подальшого опору. Звісно, у Москві на офіційному рівні відкидають такі звинувачення, говорять про готовність до добросусідських відносин, якщо Україна перестане бути "анти-Росією". Однак паралельно потоком йдуть заяви на різних рівнях, від Z-блогерів до політиків та чиновників, про те, що взагалі ніякої України не повинно бути. Жорстка фільтрація українців у Шереметьєво, коли тисячі людей, навіть готових жити під владою РФ, не можуть повернутися до своїх рідних міст, тортури та розстріли українських полонених із пропагандою цієї практики в окремих Z-каналах додають аргументи тим в Україні, хто стоїть на позиції необхідності вічної війни аж до примирення Росії та неприпустимості Росії.
Їхня позиція, як і позиція аналогічних сил у Росії – це війна до переможного кінця, поки противник не впаде і не капітулює.
Але якщо цього не станеться і сторони зупинять бої по лінії фронту, де б вона не проходила, постане питання подальшого співіснування двох сусідніх держав. І тоді виникне вибір: чи вічна війна, яка загрожує обом стратегічним ослабленням чи навіть знищенням, чи домовленості, які будуть неможливі без стратегічної зміни проектності у відносинах.
