Бар'єр заморозки. Чи отримає Україна гарантії безпеки та членство у ЄС без повноцінного мирного врегулювання?
Сьогодні ЗМІ написали, що план української влади завершення війни полягає у заморожуванні бойових дій по лінії фронту з отриманням гарантій безпеки.
Про те ж періодично заявляє і Володимир Зеленський: мовляв, треба зупинити війну по лінії фронту, отримати гарантії безпеки, розпочати рух до ЄС, при цьому не відновлюючи відносини з Росією, а продовжуючи її "наздоганяти" з різних напрямків, у тому числі через міжнародні суди, створюваний у Європі трибунал із військових злочинів тощо.
Проте чи реалістична ця схема?
Почнемо із гарантій безпеки. Після зустрічі в Анкориджі з Володимиром Путіним Дональд Трамп заявив, що РФ погодилася на надання Вашингтоном Україні гарантій безпеки, наближених до статті 5 НАТО. Але є важливий нюанс: ці гарантії безпеки США були готові надати не власними силами, а в комплексі із загальним врегулюванням відносин з РФ по Україні і не тільки. План цього врегулювання, попередньо узгоджений з Путіним, включав виведення українських військ із Донбасу, зміни у внутрішній гуманітарній політиці, нейтральний, без'ядерний статус України, визнання американцями російської юрисдикції над захопленими територіями та зняття санкцій із Росії. Іншими словами, суть угоди полягала в тому, що Москва в обмін на виведення ЗСУ із Донбасу та інше погоджується з наданням Україні американських гарантій безпеки, але за умови відсутності іноземних військ на українській території.
Як відомо, Зеленський відмовився від цієї схеми.
Якщо ж йдеться не про всеосяжне врегулювання, а просто про заморожування конфлікту з перспективою його поновлення у будь-який час, то ситуація стає іншою. У такому разі будь-які справді серйозні гарантії безпеки Україні (а не ті, що прописувалися в піар-угодах, укладених Києвом у 2024 році) загрожують втягуванням у пряму війну з Росією – найбільшою ядерною державою.
Саме це досі стримує країни НАТО від безпосереднього вступу до нинішньої війни на боці України. І саме це зводить практично до нуля ймовірність того, що хтось погодиться дати надійні гарантії безпеки Києву у разі лише заморозки війни (без врегулювання та нормалізації в цілому відносин з Росією).
Щоправда, часто посилаються на досвід Південної Кореї та Ізраїлю як на приклади заморожених конфліктів, при яких країни отримали гарантії безпеки від США. Причому у Південній Кореї навіть перебувають американські війська, а під час Холодної війни там було розміщено й ядерну зброю. Ізраїль також може розраховувати на військову підтримку Америки у складній ситуації.
Однак в обох випадках гарантії давалися з урахуванням того, що якщо і доведеться воювати, то з державами, які не мають ядерної зброї: країнами Близького Сходу і Північною Кореєю, яка стала володаркою "ядерки" лише в 2006 році, більш ніж через півстоліття після завершення Корейської війни.
Повторимося: гарантії безпеки Україні означають, що воювати доведеться із Росією. І тут ситуація швидше схожа на угорську 1956 року, коли керівник країни Імре Надь перед загрозою радянського вторгнення звертався за допомогою до США, Франції та Великобританії, але зустрів лише мовчання. Хоча частина західних ЗМІ підтримувала в угорцях надію, що така допомога буде надана, чого на практиці не сталося.
Що стосується заяв "коаліції бажаючих" (зокрема, Великобританії та Франції ), що звучали ще недавно, про готовність ввести війська в Україну після заморожування боїв по лінії фронту, то з урахуванням загрози війни в такому випадку з Росією вони швидше були способом вставити свої п'ять копійок у переговорний процес, ініційований Трампом. І коли переговори припинилися, то одразу стихли й заяви про введення військ.
Тепер про вступ до ЄС. Як правило, Євросоюз вимагає від кандидатів перед вступом урегулювати територіальні суперечки із сусідами. За весь час був лише один виняток із цього правила: у 2004 році в ЄС було прийнято Кіпр, північна частина якого фактично контролює Туреччина (невизнана Турецька республіка Північного Кіпру).
І саме цей прецедент часто зараз згадують, коли говорять про можливий вступ України до Євросоюзу, навіть якщо частина території залишиться захопленою РФ. Однак до України він має дуже віддалене відношення.
По-перше, на момент вступу Кіпру до ЄС конфлікт на острові був уже 30 років заморожений і не виявляв ознак розморожування.
По-друге, країни ЄС насправді не дуже хотіли приймати Кіпр через невирішений конфлікт. Однак вирішальну роль відіграла позиція Греції, яка погрожувала заблокувати вступ східноєвропейських країн до Євросоюзу, який тоді ж планувався. Інші члени ЄС змушені були погодитися прийняти Кіпр. Чи знайдеться зараз у ЄС якась країна, яка блокуватиме всі рішення, доки Україна не вступить до Євросоюзу, – питання відкрите.
По-третє, і в головних, Кіпр мав конфлікт із Туреччиною – членом НАТО і кандидатом у члени ЄС, у якої з Європою тоді взагалі жодних серйозних протиріч не було. Тобто, це був конфлікт усередині одного геополітичного об'єднання. А тому вступ Кіпру до ЄС ніхто тоді не сприймав як втягування Європи у війну з Туреччиною, можливість якої здавалася абсолютно немислимою. Зрозуміло, що у випадку з Росією та Україною ситуація зараз зовсім інша.
Щоправда, можна згадати заяви Москви, наприклад, під час переговорів у Стамбулі навесні 2022 року чи невдовзі після зустрічі на Алясці про те, що РФ не проти вступу України до ЄС. Однак вони звучали в контексті більш широких домовленостей щодо врегулювання, що обговорювалися, одним із пунктів яких і була євроінтеграція Києва. Вступ же України до ЄС без мирного врегулювання після лише заморозки війни в умовах загрози її відновлення або переходу в гібридну стадію виглядає, м'яко кажучи, не стовідсотковою перспективою.
Хоча, безумовно, зараз ЄС може обіцяти Києву будь-що, включаючи вступ до Євросоюзу без захоплених Росією територій, але це не означає, що обіцянки будуть виконані. Тим більше, що Європа має й інші проблеми у відносинах з Києвом, про які ми писали окремо.
Таким чином, якщо підсумувати, умовою надання Україні надійних гарантій безпеки та вступу країни до ЄС є не лише припинення бойових дій (хоча воно і може бути першим кроком), а й загальне мирне врегулювання, яке передбачає як мінімум вирішення спірних питань між Україною та Росією, а в ідеалі між Росією та Заходом.
До речі, Зеленський також часто заявляє, що Україні потрібна не заморозка війни, а міцна мирна угода. Щоправда, під останнім він розуміє або отримання гарантій безпеки від НАТО, які мають на увазі вступ Альянсу або його окремих країн у війну з РФ, або згоду Москви на всі умови Києва.
Але перше, як ми писали вище, виглядає малоймовірним без повноцінної мирної угоди. А на друге РФ може піти лише у разі повного військового розгрому, якого зараз не відбулося. І зараз російські війська контролюють майже 20% української території, а чи не навпаки. У таких умовах мирне врегулювання передбачає компроміси та кроки назустріч.
У разі заморозки без врегулювання відносин між країнами залишаться гранично напруженими з перспективою відновлення війни або переходу її в гібридну стадію, як було на Донбасі в 2015-2021 роках. Багато українських коментаторів якраз і закликають готуватися до такого сценарію "вічної війни".
Але що це означає для України? Це означає відсутність гарантій безпеки від будь-кого, відсутність реальних перспектив євроінтеграції, відсутність серйозних зовнішніх інвестицій для відновлення країни та головне - поступове виснаження у протистоянні з більшим противником.
Швидкість цього виснаження залежатиме від величини підтримки з боку Заходу, який до того ж має свій інтерес до відносин з Росією як з постачальником ресурсів, ринком збуту та помітним геополітичним гравцем.
Так, для РФ такий результат також буде дуже неприємною проблемою, особливо для прикордонних регіонів, але для України в перспективі десятиліть це може стати катастрофою, яка обнулює можливості для розвитку.
Як аналог можна привести ситуацію на Донбасі до повномасштабного вторгнення. Для України, особливо підконтрольної частини Донецької та Луганської областей це була проблема. Але в цілому країна могла жити, не особливо звертаючи увагу на конфлікт, що тліє. А для території ЛДНР він визначав практично всю ситуацію. У разі, якщо війна після заморозки перейде у такий самий "гібридний" конфлікт із постійною загрозою його переходу в активну фазу, у ролі "ЛДНР" опиниться вже Україна.
Щоб уникнути такої перспективи, якраз і потрібне повноцінне мирне врегулювання. Але з урахуванням нинішньої військової ситуації, коли жодна зі сторін не розгромлена військовим шляхом, вона можлива лише внаслідок компромісу.
Власне Москва і подає анкориджські домовленості як готовність до компромісу зі свого боку: вона погодилася зняти вимоги про виведення українських військ із Запорізької та Херсонської областей, погодилася з гарантіями безпеки Україні та її членством у ЄС. І навіть, за деякими даними, погодилася внести свої заморожені в Європі резерви до фонду відновлення України (нехай і включно з відновленням захоплених територій).
Однак у Києві ці домовленості сприймаються не як компроміс, а як примус до капітуляції через вимогу вивести війська з Донецької області.
При цьому українська влада не говорить, на які вони готові піти компроміси заради повноцінного мирного врегулювання, якщо раптом РФ погодиться зупинити війну по лінії фронту.
Загалом поки що складається враження, що обидві країни все-таки сподіваються завдати противнику стратегічної поразки, щоб продиктувати йому умови завершення війни. А тому й виставляють один одному свідомо неприйнятні вимоги для того, що від них відмовляться.
Але чим довше йде війна, чим більше виснажуються сили сторін, тим менше надій на беззастережну капітуляцію ворога і вища готовність до компромісів, без яких міцна мирна угода неможлива.
