Важкий вибір Алієва. Що відбувається в Азербайджані, де спалахнули протести, і чому різко погіршилися стосунки Баку з Туреччиною?
Заборона на носіння хіджабів у школах Азербайджану породила не лише протести всередині країни, а й серйозний конфлікт із сусідньою Туреччиною. І справа тут не тільки й не так у конкретній забороні: по суті, Баку зараз стикається з кризою свого нового геополітичного курсу з його ставкою на відносини зі США, Ізраїлем та Великобританією, яка прийшла на зміну колишній багатовекторній політиці.
Початкова багатовекторність Азербайджану була зумовлена його географічним розташуванням, адже це невелика країна, буквально затиснута між великими державами: Росією, Іраном та Туреччиною. Завдяки виходу до Каспійського моря, цих воріт до Центральної Азії, Азербайджан представляє серйозний інтерес і для країн, розташованих дуже далеко від його кордонів, включаючи Євросоюз, США та Китай. А наявність великих запасів вуглеводнів робило Азербайджан цікавим економічним партнером для багатьох інших держав.
Влада Азербайджану за десятиліття незалежності досягла чималої майстерності у справі вилучення з унікального становища своєї країни максимуму вигод. З іншого боку, це унікальне становище було джерелом постійних викликів.
Традиційно найскладнішими були відносини Азербайджану з Іраном - незважаючи на те, а точніше, саме через те, що в етнічному та релігійному плані країни дуже близькі. Так, в Ірані проживає близько 15 мільйонів етнічних азербайджанців - навіть більше, ніж у Азербайджані (все населення країни становить близько 10 мільйонів). Крім того, 70% населення Азербайджану становлять мусульмани-шиїти, а Іран є головною країною шиїтів у світі.
У зв'язку з цим в Азербайджані присутні проіранські настрої, особливо в південних регіонах країни, що викликає велике занепокоєння азербайджанської влади, яка розглядає Іран швидше як загрозу, ніж братську країну. Проіранський ісламський сектор азербайджанської політики зараз є головною внутрішньою опозицією президенту Ільхаму Алієву. Зокрема, більшість тих ув'язнених в азербайджанських в'язницях, яких правозахисники відносять до політичних, представляє саме цей напрямок, причому Баку наявність політв'язнів заперечує. Також ці кола є основною силою протестів проти носіння хіджабів.
Найбільш суперечливі взаємини Азербайджану з Росією.
З одного боку, азербайджанські еліти завжди мали тісні зв'язки із РФ.
Сам Адієв та його дружина Мехрібан здобували освіту в Москві. Сестра Мехрібан Наргіз Пашаєва очолювала бакинську філію Московського державного університету, дочка Ільхама та Мехрібан Лейла Алієва до 2015 року постійно проживала в Росії.
У Росії її дуже сильні позиції азербайджанської діаспори. У списку найбагатших росіян чимало азербайджанців. Багато в чому з їх допомогою Баку вдалося досягти фактичного нейтралітету Росії під час другої карабахської війни в 2020 році, що стало одним із найважливіших факторів, що призвели до перемоги Азербайджану.
Проте відносини Москви та Баку ніколи не були безхмарними: азербайджанські еліти завжди побоювалися надмірного посилення зв'язків із Росією як потенційної загрози для власного суверенітету. Крім того, Азербайджан ще з 1990-х років позиціонував себе як альтернативний російському маршрут транспортування енергоносіїв з регіону Каспію та Центральної Азії, втіленням чого став збудований у 2006 році нафтопровід Баку – Тбілісі – Джейхан, а також запущений пізніше газопровід TANAP для експорту азербайджанського газу через Туреччину.
Однак аж до останніх років відносини з Росією та особисто з Володимиром Путіним у Алієва були цілком рівними.
Але все ж таки з часом найважливішим зовнішньополітичним партнером для Баку ставала Туреччина, відносини з якою Азербайджан розглядав як спосіб збалансувати вплив РФ і отримати важливого регіонального союзника у боротьбі за Карабах з Вірменією.
Протурецькі настрої завжди були сильними серед азербайджанських еліт: досить згадати першого обраного президента Азербайджану Абульфаза Ельчибея - переконаного пантюркіста, який називав себе "солдатом Ататюрка" та "відданим сином Анатолії".
Гейдар, а потім і Ільхам Алієви ставилися до Туреччини прагматичніше, розглядаючи відносини з нею насамперед як інструмент збереження та зміцнення своєї влади. Саме за Гейдара Алієва відносини Туреччини та Азербайджану вперше стали описуватися формулою "дві держави - один народ", і цю формулу із захопленням прийняли в Анкарі, особливо за президента Реджепа ТАїпа Ердогана. Туреччина підтримувала Азербайджан у боротьбі за Карабах, брала активну участь у розвитку азербайджанської армії, країни співпрацювали по лінії спецслужб, а також, як писалося вище, з експорту енергоносіїв.
Третім і, на перший погляд, досить несподіваним вектором зовнішньої політики Азербайджану стали відносини з Ізраїлем. Спочатку драйвером зближення держав було недружнє ставлення обох до Ірану. Крім того, наприкінці 1990-х і початку 2000-х років у Ізраїлю були прекрасні відносини з Туреччиною, і співпраця з Тель-Авівом певною мірою здавалася навіть логічною для Баку, що все сильніше зближується з Анкарою.
Однак потім виявилося, що співпраця Азербайджану та Ізраїлю має велику вигоду для обох країн: Азербайджан має нафту, якої гостро потребував Ізраїль, а Ізраїль - зброя і технології, яких потребував Азербайджан. Ізраїль швидко став головним постачальником озброєнь для азербайджанської армії: напередодні Карабахської війни 2020 року частка Ізраїлю у постачанні військового спорядження до Азербайджану оцінювалася у 69%. Причому зміцнення зв'язків Азербайджану та Ізраїлю відбувалося навіть на тлі стрімкого погіршення відносин між Ізраїлем та Туреччиною при Ердогані, і владі Азербайджану доводилося докладати суттєвих зусиль для того, щоб дотримуватися балансу між двома союзниками.
Ситуація сильно змінилася після Карабахської війни 2020 року та остаточного відновлення контролю над Карабахом у 2023 році: переконлива перемога Азербайджану не лише дозволила йому вирішити найболючіше державне питання, а й суттєво зміцнила імідж країни на міжнародній арені. У тому числі й тому виріс інтерес до Азербайджану в Європі та США.
Щоправда, не з усіма силами на Заході у Алієва складалися добрі стосунки.
Азербайджанського президента різко критикували за авторитаризм та порушення прав людини ліволіберальні кола. Особливо у Франції, де традиційно були сильні позиції вірменської діаспори. Алієв відповідав ударом на удар: різко критикував Париж, називав Францію failed state (що не відбулася державою) і навіть підтримував антифранцузькі сили в її колоніях, а також сепаратистів на Корсиці.
Тому коли до влади в США прийшов Дональд Трамп, у Баку зазнали великого полегшення, оскільки отримали можливість розмовляти з Вашингтоном мовою бізнесу, а не правами людини. І результат не забарився: Трамп виступив посередником у врегулюванні між Азербайджаном та Вірменією, а також запустив найважливіший для Азербайджану проект транспортного коридору через Вірменію до Нахічевань TRIPP - "маршрут Трампа заради міжнародного миру і процвітання". 10 лютого 2026 року США та Азербайджан підписали угоду про стратегічне партнерство.
Поліпшувалися відносини і з Європою, для якої Азербайджан ставав все більш важливим партнером з постачання енергоносіїв.
Крім того, цінність відносин Заходу з Баку зросла після того, як влада Грузії почала проводити підкреслено лояльну до РФ політику. Азербайджан вписався в західний проект по ослабленню впливу Москви на Кавказі (у Росії популярна точка зору, згідно з якою цей проект курирує Британія), складовою якого є і маршрут Трампа, і велика угода, що готується, з нормалізації відносин з Вірменією, що дозволить запустити на повну потужність транзитні шляхи з Центральної Азії і Китаю. намагається побудувати і тісні стосунки з Пекіном).
Баку в цих проектах має свій прямий стратегічний інтерес. Запаси нафти в Азербайджані вичерпуються, і єдиний спосіб надалі підтримувати геополітичну та геоекономічну значущість країни – це зробити її ключовим транзитним хабом.
Тобто з 2023 року Баку почав відходити від політики багатовекторності, все більшою мірою орієнтуючись на захід.
Звичайно, Москві це не сподобалося, і відносини Росії з Азербайджаном почали погіршуватися. Величезну динаміку цього процесу надав інцидент з азербайджанським літаком у Грозному, який у грудні 2024 року випадково підбила російська система ППО.
Алієв у різкій і принизливій для Кремля формі зажадав вибачень та компенсацій. У Росії відповіли масовими арештами представників азербайджанської діаспори, після чого в Азербайджані заарештували 8 росіян (докладніше про цей конфлікт ми писали в окремому матеріалі ).
Конфлікт навколо літака був залагоджений після особистої зустрічі Алієва та Путіна. Однак до колишнього стану відносин двох країн явно не повернулися.
Це видно з риторики Алієва, яка залишається досить холодною по відношенню до Москви. Також Баку регулярно висловлює солідарність з Україною, надає їй підтримку у вигляді гуманітарних поставок, включаючи вкрай важливе у зимовий період енергетичне обладнання, викликає посла РФ після обстрілу Києва, під час яких постраждав посольство Азербайджану.
Не втрачає Алієва можливості кольнути Кремль і на світовій арені. Так, нещодавно він заявив, що РФ не справляється через українські удари зі своїми зобов'язаннями з постачання енергоносіїв і Баку може її замінити на ринку. А на початку жовтня Алієв сказав, що у світі існують лише дві наддержави: США та КНР. У фразі багато коментаторів побачили підтекст: Росію наддержавою Алієв не вважає.
Втім, поки відносини Азербайджану та РФ не перебувають на межі розриву, Алієв із Путіним продовжують підтримувати тісний контакт. Та й левову частку уваги Кремля зараз відтягує він війна в Україні та РФ зараз явно не до нових конфліктів.
Але якщо тренд на погіршення відносин продовжиться, Москва може зробити зусилля, щоб приструнити Азербайджан. Важелі для цього, враховуючи економічні зв'язки та численну азербайджанську діаспору в Росії, має.
Небезпека для Баку полягає ще й у тому, що новий курс його зовнішньої політики все більше не подобається не лише РФ, а й двом іншим великим сусіднім країнам: Туреччині та Ірану. Для Туреччини головний подразник - тісні відносини Азербайджану з Ізраїлем, як і загалом дедалі активніша і самостійна геополітична гра Баку через голову Анкари.
Якщо у 2000-х та 2010-х роках Азербайджану вдавалося маневрувати між Ізраїлем та Туреччиною, то в другій половині 2020-х це виявилося проблематично через різке погіршення турецько-ізраїльських відносин. Що ще важливіше, Азербайджан, схоже, більше не бачить сенсу надто підігравати турецьким партнерам. Так само, як до цього Азербайджан сперся на Туреччину, щоб скоротити залежність від Росії, тепер Баку намагається спертися на Вашингтон і Тель-Авів, щоб позбутися турецької опіки.
Саме в такому ключі, очевидно, слід розглядати нинішній турецько-азербайджанський дипломатичний конфлікт. Він розпочався ще 24 вересня після відмови Азербайджану від участі у дипломатичному демарші Туреччини проти Ізраїлю на сесії Генасамблеї ООН: тоді представники багатьох держав залишили залу засідань під час виступу ізраїльського прем'єра Біньяміна Нетаньяху, проте азербайджанська делегація залишилася на місці. Це викликало різку критику у турецьких ЗМІ, які звинуватили Азербайджан у порушенні союзницьких зобов'язань заради дружби з сіоністами. Ще кілька років тому Азербайджан, можливо, спробував би згладити кути, але тепер змінилися часи: азербайджанське інформагентство APA опублікувало дані про те, що Туреччина і сама продовжує торгівлю з Ізраїлем незважаючи на публічно введене Анкарою ембарго. По суті, Азербайджан вустами державного інформагентства звинуватив Туреччину в лицемірстві.
Рішення Баку про заборону хіджабів у школах лише підлило олії у вогонь.
Радник Ердогана Октай Сарал публічно засудив заборону і зажадав її скасувати. У відповідь на це в парламенті Азербайджану назвали подібні висловлювання "неприйнятним втручанням у внутрішні справи Азербайджану", а правляча партія "Новий Азербайджан" звинуватила радника Ердогана та депутатів його партії у "безвідповідальних та популістських" заявах. І окремо наголосила, що принцип "дві держави - одна нація" жодним чином "не створює основи для втручання однієї держави у справи іншої чи нав'язування свого політичного та ідеологічного підходу".
На цьому конфлікт не скінчився: Азербайджан запросив президента Ізраїлю Іцхака Герцога на міжнародний саміт у Баку, під час виступу якого турецька делегація демонстративно покинула засідання.
Відносини з Іраном також погіршуються. Ще минулого року Тегеран засудив проект маршруту Трампа, а під час війни зі США завдавав ударів по азербайджанській території, звинувативши Баку у співпраці з Ізраїлем.
У протестах проти заборони хіджабу також основну роль відіграють проіранські кола. Іран дуже жорстко критикує заборону та інформаційно підтримує протестувальників.
Як Тегеран, так і самі протестувальники просувають тезу, за якою за забороною хіджабів нібито стоїть Ізраїль. Прихильники протестів у соцмережах взагалі постійно експлуатують образ Алієва як прислужника сіоністів, і з огляду на те, що проти політики Алієва зараз виступають Іран і Туреччина, важко сказати, хто з них активніше використовує ці тези.
Таким чином, зараз Азербайджан опинився у складних відносинах із трьома найбільшими своїми сусідами.
Можливо, Баку вважає, що, маючи підтримку США, Європи та Ізраїлю, йому нема чого побоюватися. Проте проблема в тому, що США та Європа далеко, а з Ізраїлем країна не має спільного кордону.
Крім того, війна з Іраном показала, що США не мають можливості військовим шляхом розгромити Іран. І якщо, наприклад, у Азербайджану почнеться прямий конфлікт із Тегераном (який у такому разі, можливо, виступить як проксі Москви, зацікавлена у зриві західних проектів у Закавказзі), то США не зможуть надати вирішальної підтримки, яка б переламала хід війни.
Набагато більше на такий конфлікт впливатимуть інші фактори. Насамперед ізоляція Азербайджану, коли жодна сусідня країна його не підтримає у війні хоча б такою мірою, якою Європа підтримує зараз Україну. З Туреччиною Азербайджан має лише невелику ділянку кордону в Нахічеванському анклаві. Та й немає гарантій, що Анкара, а також Пакистан будуть готові надати пряму військову підтримку, адже вони не надають її навіть Саудівській Аравії у війні з хуситами, незважаючи на підписані в Мецці угоди про військово-політичний союз. При цьому критичні збитки Іран може завдати Азербайджану навіть без сухопутного вторгнення: всі ключові нафтогазові об'єкти країни знаходяться на відстані мінімального підлітного часу для іранських дронів і ракет.
Втім, війна - це крайній сценарій, і поки що підготовки до нього не спостерігається. Тим більше, що Туреччина, Росія та Іран мають багато інших інструментів тиску для коригування курсу Баку. У тому числі, шляхом організації проблем Алієву всередині країни. Як показали протести проти заборони хіджабів, хитати ситуацію в Азербайджані є кому. І це не кажучи вже про економічні важелі.
Як у такій непростій ситуації чинитиме Алієв, поки що невідомо. Теоретично він міг би, наприклад, відновити відносини з РФ, а з її допомогою нейтралізувати погрози Ірану. Тим більше, що Путін підкреслено залишає відчиненими двері для такого варіанту, завжди доброзичливо відгукуючись про свої стосунки з президентом Азербайджану.
Однак замість Кремль напевно вимагатиме відмови Баку від участі в західних проектах, спрямованих на зменшення впливу РФ, або допуску до них Росії (до маршруту Трампа, наприклад). Але не зрозуміло, чи готовий до такого розвороту курсу Алієв. До цих проектів він уже зайшов досить глибоко.
