В останні дні в політичних колах України активно обговорюється опитування КМІС про довіру до президента Володимира Зеленського, проведене вже після останніх корупційних скандалів з Офісом генерального прокурора та екс-заступником глави Офісу президента Іриною Мудрою (справи "Карфаген" та "Форрест Гамп").
Головне, на що всі звернули увагу: рівень довіри до президента практично залишився на колишньому рівні - 54% проти 55% за опитуванням, проведеним у липні-серпні. Не довіряють – 41%.
Багато опонентів Зеленського розцінили це опитування як "замовне", спрямоване на те, щоб показати: жодні корупційні скандали президенту не страшні.
Однак тут варто зважати на кілька важливих речей.
Перший – ми вже неодноразово писали, що під час війни точність опитувань, а точніше щирість опитуваних у відповідях, сильно знижується проти мирним часом. Навіть лояльні до Банкової політологи визнають, що соціологи фіксують величезний відсоток (до 90%) відмов респондентів відповідати на їхні запитання. Що, безумовно, сильно впливає результат досліджень. Причому у цілком зрозумілому напрямі – як правило, від участі відмовляються люди, критично налаштовані до чинної влади та її політики через побоювання, що у них після відповідей на питання соціологів розпочнуться проблеми.
Другий – рейтинг довіри не дорівнює передвиборчому рейтингу. Згідно з іншими, оприлюдненими раніше опитуваннями, у Валерія Залужного, Кирила Буданова та Михайла Федорова рейтинг довіри вищий, ніж у Зеленського. І відповідно, вищий у них і передвиборчий рейтинг – у другому турі, за опитуваннями, вони чинного президента перемагають.
Третій – як показує практика, суспільні настрої змінюються не одразу після тих чи інших подій, а з лагом у часі. А тому правильніше дивитися на динаміку за більший період часу та порівняти дані останнього опитування КМІС із травневими. І там ми побачимо серйозне падіння довіри до президента – з 61% у травні до 54% зараз. Причому ще більш показово, радикально змінилася структура довіри до Зеленського. Якщо у травні йому повністю довіряли 33%, а скоріше довіряли – 28%, то тепер повністю довіряють лише 18% (майже у 2 рази менше), а скоріше довіряють – 36%.
Четвертий – нинішні рейтинги політиків, в принципі, не дуже важливі на тлі політичних процесів, що йдуть зараз у країні. Їхній сенс – спроба грантових кіл, які патронуються Європою та підтримують Федорова, руками НАБУ та САП змусити Зеленського та парламент ухвалити пакет законів "Качки-Кос", яким президент фактично позбавляється контролю над силовими структурами, а отже і над держапаратом і Радою.
І від результату цієї боротьби і залежатиме результат виборів, якби вони не відбулися.
Якщо грантові кола досягнуть фактичного контролю над владною вертикаллю, то вони і своєму кандидату в президенти перемогу забезпечать незалежно від його рейтингів.
І саме це середовище щодо ставлення до себе суспільства особливо не переживає. На що вказує практично повна відсутність будь-яких коментарів з її боку щодо різної неоднозначної інформації щодо близьких до неї діячів.
Наприклад, щодо бронювання Федорова після відставки у грантовому фонді, яке, виходячи з коментарів керівників цього фонду, має всі ознаки фіктивного. Та й взагалі незрозуміло, за які заслуги ця організація отримала квоту на бронь у той час як її знімають із підприємств, що реально працюють на економіку країни. У країні, що воює, для будь-якого політика така поведінка стала б причиною грандіозного політичного скандалу, в якому він мав би якось виправдовуватися, або як мінімум пояснити свою поведінку. Але від Федорова та його групи підтримки жодних коментарів та нуль реакції.
Або, наприклад, взяти історію з фабулою звинувачень на адресу голови НАБУ Семена Кривоноса, яке лягло в основу оголошеної йому екс-генпрокурором Русланом Кравченком підозри (нині "скасованої"). Йдеться там, нагадаємо, про те, що Кривоніс у нульові роки скуповував голоси на виборах, а потім, щоб уникнути в'язниці, фіктивно всиновив дитину. Якщо це правда, то Кривоніс – дрібний аферист, якого до будь-якої серйозної посади (не кажучи вже про керівництво антикорупційного органу), навіть близько підпускати не можна. Однак він навіть не спромігся якось більш-менш докладно спростувати звинувачення, заявивши, що взагалі не коментуватиме їх. А група підтримки НАБУ питань йому із цього приводу не ставить і взагалі тему намагається не педалювати.
І в цьому, до речі, відмінність цієї групи від Зеленського. Для останнього, як для актора за професією та популіста за політичним стилем, важливо подобатися людям. Тому він, наприклад, не знижує віку мобілізації до 18 років, незважаючи на вимоги партнерів, і регулярно роздає з бюджетів українцям то "Вовину тисячу", то гроші за іншими програмами.
Грантові ж кола заражені месіанством і вважають, що вони не повинні прагнути сподобатися людям, а повинні вести їх за собою єдиним вірним шляхом. І тому якщо вони прийдуть до влади, то з народом, можливо, поводяться ще жорсткіше, ніж Зеленський. І якщо вважатимуть за потрібне, то і вік мобілізації знизять, і пояси населенню затягнуть тугіше. Тим більше, що для їхньої активності не буде якихось стримувальних факторів, якими для Зеленського є НАБУ та САП.
До речі, у цьому середовищі вже починає прокачуватись тема про необхідність електронного голосування через "Дію". Раніше вся опозиція категорично була проти цього через побоювання, що влада тоді "намалює" будь-які потрібні їй результати. Але для грантових кіл, які самі хочуть стати владою, причому вже найближчим часом, вибори через створену Федоровим "Дію" можуть стати можливістю гарантувати своїм кандидатам перемогу на виборах (за умови, звичайно, що вони процес контролюватимуть) незалежно від того, як до них насправді будуть ставитись виборці.
Все описане вище буде вірним і у випадку, якщо Зеленський зможе реалізувати свій торішній план, підпорядкувати собі антикорупційні органи, встановивши де-фактор режим авторитарного правління. Тоді вже він собі намалює через "Дію" будь-який результат.
Тому, з погляду демократії, не можна допускати концентрації влади в жодних руках. Потрібне дотримання балансу інтересів. І важливим кроком для досягнення цього могло б стати перетворення України на парламентську республіку, в якій різні фракції (і різні групи всередині фракцій) мають між собою домовлятися, щоб сформувати уряд.
