30 вересня є однією із ключових дат у розвитку великого геополітичного сюжету, який зараз розгортається на Близькому Сході.
До цього дня, як вимагав лояльний США уряд Іраку, мають бути роззброєні всі дружні Ірану озброєні шиїтські формування. Вимога прив'язана до виведення американських військ із країни.
У результаті свої війська вивели, але шиїтські ополчення роззброюватися відмовилися. І уряд був змушений перенести новий термін їх роззброєння та вливання в офіційні силові структури на середину наступного року. Причому цей термін може бути остаточним.
Ми вже писали, що роззброєння шиїтських формувань в Іраку було ключовою частиною стратегії американців щодо ізоляції Ірану. Дві інші частини - розгром хуситів у Ємені та "Хезболли" в Лівані. На даний момент можна констатувати, що всі три частини провалено.
Про Ірак сказано вище. Що стосується хуситів, проти яких Саудівська Аравія і підконтрольний їй уряд Ємену влітку почали наступ, то вони завдали потужного контрудару, захопивши майже все єменське узбережжя Червоного моря, і продовжують просування. "Хезболла" не розгромлена і зберігає свої позиції, а план американців залучити до боротьби з нею нову владу Сирії так і досі не реалізовано. Дамаск взагалі заперечує подібні плани.
Безумовно, США постараються все ж таки мобілізувати регіональні сили і проти хуситів, і проти "Хезболли", але поки це явно не виходить. Навіть партнери Саудівської Аравії з Мекканського пакту — Туреччина та Пакистан — не поспішають надати їй пряму військову допомогу в ситуації в Ємені. Не кажучи вже про інших гравців на Близькому Сході, які зайняли вичікувальну позицію.
Головна причина цього — нездатність чи небажання США масштабно вплутуватися у війну, що підриває до них довіру навіть давніх союзників.
І ситуація в Іраку – типовий приклад. Підштовхуючи сусідні країни з Іраном до атаки на нього, американці фактично повністю відводять війська від його кордонів. При цьому проіранські сили в Іраку зберегли свої позиції. З цього приводу вже цілком зрозуміло висловився давній партнер США в регіоні, лідер іракських курдів Масрур Барзані, який назвав таку поведінку Вашингтона "ганьбою". Західні ЗМІ вже пишуть, що тепер іракським курдам, які раніше орієнтувалися на Америку та Ізраїль, не залишається іншого виходу, як самим розпочати діалог з Тегераном. Уряди в Багдаді, поки що лояльного американцям, це стосується ще більшою мірою.
Тому в регіоні виникають логічні питання: чому хтось має тягати каштани з вогню для Вашингтона, коли він сам не хоче чи не може воювати? Причому швидше навіть не може, ніж не хоче, тому що з початку конфлікту з Іраном США зіткнулися з величезною кількістю проблем, що показали обмеженість їхніх військових можливостей, починаючи від запасів озброєнь, що швидко зникають, і закінчуючи повним неприйняттям війни в американському суспільстві, що сковує військову активність Білого дому. Причому останній фактор після виборів у листопаді може лише посилитись, якщо партія Дональда Трампа втратить контроль над Конгресом.
При цьому повітряні удари, як показав досвід війни, на Іран впливають мало, а свої сухопутні сили в регіоні, і так не дуже великі, американці, як бачимо, не нарощують, а виводять.
По суті, єдиним дієвим важелем тиску на іранців у США залишається морська блокада. Але вона може довго не протриматися. Іран поступово пристрілюється до американських кораблів, і США змушені відводити їх усе далі від берега.
Те, що відбувається, працює на зменшення впливу Америки на Близькому Сході в цілому і в районі Перської затоки зокрема — це тренд, заданий війною в Ірані. Він спонукає регіональних гравців домовлятися один з одним (у тому числі з Іраном) безпосередньо, залишаючи США осторонь, що для американців рівнозначно важкій геополітичній поразці. Тому вони намагаються і намагатимуться цей тренд зупинити та повернути назад. Але поки що у Вашингтона це ніяк не виходить.
