Від Суеца до Ормузу. Чи втратять США світове лідерство після війни в Ірані, як Британія та Франція 70 років тому
Чи стане війна з Іраном початком кінця для світової гегемонії США? Саме про такий сценарій розвитку подій серйозно міркують у західній, зокрема американській пресі.
Наприклад, видання New Statesman пише про те, що "військово-теократична диктатура розпочала фінальний розвал імперської влади США", а ось Іран за підсумками війни може перетворитися з країни-ізгоя на впливову світову державу та "вирішальну силу у світовій нафтовій економіці".
У цьому сенсі напрошуються цікаві аналогії з іншим військовим конфліктом – Суецькою кризою, що сталася 70 років тому в 1956 році.
Тоді коаліція Великої Британії, Франції та Ізраїлю вторглася до Єгипту для відновлення контролю над нещодавно націоналізованою владою цієї країни Суецьким каналом. Союзникам вдалося здобути перемогу на полі бою і зайняти території, прилеглі до каналу (в Ізраїлі подейкували навіть про їхню анексію). Проте довести справу остаточно не вдалося: проти дій коаліції різко висловився СРСР, погрожуючи вступом у війну за Єгипту із застосуванням ядерної зброї.
Побоюючись початку третьої світової, а також бажаючи обмежити геополітичну активність європейських колоніальних імперій проти Британії, Франції та Ізраїлю виступили і США, погрожуючи ввести санкції.
У результаті переможці на полі бою були змушені залишити зайняті території, а Єгипет зберіг контроль над Суецьким каналом, вийшовши "переможцем за очками" з війни з противниками, що перевершують по силі, серед яких була ядерна держава - Британія.
Слід розуміти, що на той момент Франція та Велика Британія все ще вважалися провідними світовими державами, зберігаючи контроль над величезними колоніальними територіями, а Близький Схід розглядався як їхня традиційна сфера впливу – такий собі задній двір імперій.
Проте Суецький криза показав, що це уявлення застаріли, світ безповоротно змінився, і держави Старого Світу не можуть на власний розсуд розпоряджатися навіть у себе задньому дворі.
Як вважається, саме Суецька криза прискорила розпад колоніальних систем і перетворення Великобританії та Франції на другорядних гравців у новій системі глобального світу, бал у якій правили США та СРСР, які змагаються один з одним.
Що стосується Близького Сходу, то дуже важливі події відбулися тут приблизно через 20 років після Суецької кризи. У 1970-х роках запрацювала система, ідеологом якої був тодішній держсекретар США Генрі Кіссенджер. Саме при ньому США вдалося знайти певний баланс між Ізраїлем та арабськими державами та стати гарантом безпеки для всіх ключових гравців регіону.
Особливий інтерес представляє частина "системи Кісінджера", що стосувалась арабських монархій Перської затоки, яким США запропонували дуже цікаву і, як виявилося, досить вигідну угоду. Суть системи полягала у наступному. Арабські країни зобов'язалися продавати нафту виключно за долари США, а одержані від продажу нафти кошти вкладати в американські цінні папери: державні боргові облігації чи акції американських компаній. США ж натомість погоджувалися гарантувати їхню безпеку та загалом забезпечити стабільність у регіоні, що було важливо в тогочасній обстановці, коли ледь відгриміла війна Судного дня між Ізраїлем та коаліцією Сирії та Єгипту.
Для монархій Перської затоки ця угода була вкрай вигідною: вони отримували як гарантії стабільності у регіоні, а й доступом до фінансовий ринок США, що дозволяло помножити їх нафтові доходи. США ж отримували стійкий попит на долар як головний засіб розрахунків за нафту та нафтопродукти (звідки і пішов термін "нафтодолар", тобто долар, забезпечений нафтою), а потім взагалі енергоносії. Крім того, США отримали стійкий попит на свої цінні папери, включаючи боргові зобов'язання, що значно збільшило фінансові можливості Америки.
Саме взаємна вигідність угоди зумовила її довголіття: нафтодоларові угоди майже без змін діють упродовж півстоліття.
По суті, на зміну франко-британській колоніальній системі прийшла американська неоколоніальна, в якій головним інструментом впливу стали не ракети та авіаносці (хоча і вони, безумовно, теж), а гарантований наявністю цих ракет та авіаносців нафтодолар.
І тут трапилася війна з Іраном.
Американці задумували її як операцію із закріплення свого контролю над Близьким Сходом та його ресурсами, для чого планували показово покарати та підкорити Іран, який вів свою гру, вибудовуючи відносини з Китаєм та РФ.
Однак на даний момент результат війни виявився практично протилежним і вже породив прогнози, що вона стане початком кінця світової гегемонії США, подібно до того, як Суецька криза 1956 позначила кінець Франції та Британії як великих держав і призвела до падіння їх впливу на Близькому Сході.
Насамперед у ході нинішньої війни дискредитована сама концепція США як гаранта миру і стабільності в Перській затоці. Навпаки: розпочавши атаку проти Ірану, США власними руками створили умови, в яких їхні арабські союзники зазнали чималих збитків, а самі американці показали повну нездатність цю шкоду запобігти. Однак із цим, можливо, монархії Затоки і змирилися, якби війна завершилася беззаперечною перемогою США. Однак цього не сталося.
Загалом американці досягли навіть меншої, ніж Франція та Велика Британія під час Суецької кризи, адже Штати так і не змогли розгромити Іран на полі бою.
Ну, а Іран не просто зберіг (принаймні поки що) статус-кво, а й отримав те, про що не міг навіть мріяти до початку війни: фактичний контроль над Ормузькою протокою, однією з ключових артерій глобальної економіки. Причому Іран хоче цей контроль зберегти і після війни, про що вказав у своєму плані із 10 пунктів. У цьому ж плані містяться вимоги про зняття всіх санкцій з Ірану, виведення американських баз з регіону, виплату американцями репарацій та згоду на ядерну програму Ірану.
Вашингтон дає суперечливі коментарі щодо цих вимог. З одного боку, погоджується обговорювати спільний контроль над Ормузом та зняття санкцій, з іншого боку, виступає проти ядерної програми та виведення військ.
Однак навіть якщо в результаті ніякої угоди укладено не буде і ситуація зависне в нинішньому становищі, Іран все одно виглядатиме переможцем як той, хто отримав контроль над Ормузом, а США програли, оскільки фактично віддали в руки своєму противнику регулювання торгівлі в одній з найважливіших артерій світової економіки.
І якщо саме так все закінчиться, наслідки будуть наймасштабнішими: американський вплив на Близькому Сході опиниться під великим питанням уперше за довгі десятиліття. Натомість збільшиться вплив Ірану та його союзників Росії та Китаю. Причому саме ці країни зараз просувають курс на дедоларизацію світової економіки. І з їхнього боку цілком логічно скористатиметься ситуацією для того, щоб вибити з-під нафтодолара аравійську підпору – донедавна найміцнішу з усіх. Невипадково в США вже заговорили про загрозу заміни "нафтодолара" на "нафтеюань".
Звичайно, ці зміни відбудуться не в один момент. Світовим процесам властива інерція. Проте вектор запущених процесів цілком очевидний і може стати початком кінця глобального домінування США. Як мінімум, ці події поламають стратегічну лінію нинішньої американської адміністрації на збереження свого домінування силовим шляхом.
З урахуванням подібних наслідків поки що не можна з упевненістю говорити про те, що війну в Перській затоці остаточно завершено. Цілком можливо, що США, взявши паузу, спробують знову довести до кінця свій початковий задум і знову атакують Іран. Такі прогнози з'являються все частіше, адже ставки в геополітичній грі вкрай великі.
Раніше ми докладно писали про сценарії розвитку подій навколо Ірану.
