Проти кого піде "суннітське НАТО". Про створення військового союзу Туреччини, Саудівської Аравії та Пакистану
Минулого тижня великий резонанс викликало створення військового альянсу Туреччини, Саудівської Аравії та Пакистану, який позиціонується як аналог НАТО із статтею про колективну оборону, згідно з якою напад на одну країну вважається нападом на все.
Спостерігачі звернули увагу на досить показовий склад організації: Пакистан - єдина мусульманська ядерна держава, Туреччина володіє другою за силою армією в НАТО, Саудівська Аравія - найбагатша країна, яка має особливий статус в ісламській світі, оскільки на її території, в Мецці, знаходяться його головні святині. Також у Туреччині заявили, що до угоди може приєднатися ще й Єгипет – найбільша за чисельністю населення арабська держава.
У західних ЗМІ переважно трактують утворення альянсу як показник того, що союзники США, переконавшись у ненадійності американських гарантій безпеки під час недавньої війни з Іраном, тепер мають намір захищати себе самі.
Однак таке трактування видається досить вузьким. Почнемо з того, що Саудівська Аравія точно не пішла б на такий альянс без узгодження з Вашингтоном. Та й Туреччина також.
Саме собою створення такого об'єднання стало можливим лише завдяки тектонічним зрушенням у близькосхідній геополітиці - примиренню двох раніше конкуруючих груп сунітських країн: зв'язок Саудівської Аравії-Єгипту та Катару-Туреччини. А зрушення це відбулося під прямим впливом США, які хочуть використовувати альянс, що зароджується, для досягнення свого головного завдання: знищення Ірану. Причому чужими руками, якщо своїми не вийшло.
Якщо коротко, то план США полягає в тому, щоб спрямувати сили Туреччини та арабських країн на знищення союзників Ірану на Близькому Сході: хуситів у Ємені руками саудитів, "Хезболлу" в Лівані руками ліванського уряду і, можливо, підконтрольній Туреччині Сирії (на що вже не раз натякає). наміри) та шиїтське ополчення в Іраку силами проамериканського уряду в Багдаді. Остання задача із трьох є для США найважливішою, оскільки ліквідація союзних Тегерану сил в Іраку автоматично перетворює цю країну на плацдарм для вторгнення до Ірану.
План вже почав частково здійснюватися: саудити напали на хуситів ( і вже отримують удари у відповідь ), американці тиснуть на Бейрут з вимогою роззброїти "Хезболлу", а уряд Іраку вимагав до 30 вересня роззброїти все ополчення шиїтів або інтегрувати його в офіційні структури.
Але із цим планом виникають два питання. Перший: наскільки він у принципі здійсненний. Другий: чи готовий взагалі новостворений альянс Туреччини, Саудівської Аравії, Пакистану, Єгипту та інших виконувати задану Вашингтоном програму чи воліє в якийсь момент звернути на свою доріжку.
Почнемо з того, що проголошений військовий союз Туреччини, Пакистану та Саудівської Аравії ще має довести, що існує не лише на папері та його члени здатні прийти один одному на допомогу. Вже після підписання угоди хусіти завдавали ударів по Саудівській Аравії. Але ні Туреччина, ні Пакистан не заявляли про намір надіслати свої армії на допомогу.
Оборонні угоди з Пакистаном у країн Перської затоки (та сама Саудівська Аравія) існували і раніше. Однак це не призвело до військового втручання Ісламабаду, коли Іран завдав ударів країнам регіону.
Пакистан, хоч і є ядерною державою, знаходиться далеко від Близького Сходу і в дуже непростому оточенні. З чотирьох його сусідів троє - Афганістан, Іран і Китай - налаштовані антиамерикансько, причому залежність Ісламабаду від КНР у чомусь навіть більша, ніж від США. А четвертий сусід - Індія - взагалі ворог Пакистану номер один, наявність якого сама собою сковує будь-яку військову активність країни далеко від її кордонів.
Чи вдасться вирішити завдання щодо ізоляції Ірану, зруйнувавши його союзників у Лівані, Ємені та Іраку, - питання відкрите. Зараз процес триває досить мляво.
Сам Іран теж навряд чи мовчки спостерігатиме за процесом, якщо відчує загрозу своїм інтересам з боку нового альянсу. Тегеран коментує його створення переважно у негативному ключі. Голова комітету Меджлісу з національної безпеки та зовнішньої політики Ібрагім Резаї заявив: "Саудівцям слід розуміти, що паперова угода з Туреччиною та Пакистаном не забезпечить їм безпеку - як і багаторічна одностороння підтримка США не принесла їм безпеки". Він закликав Ер-Ріяд "виправити свою політику", щоб "не доводилося випрошувати безпеку в інших".
А один із лідерів проіранського шиїтського альянсу "Аль-Фатх" в Іраку Алі аль-Фатлаві сказав, що новий союз "приречений на крах".
Щоправда, Туреччина постаралася зменшити напругу. Міністр закордонних справ країни Хакан Фідан запевнив, що оборонний пакт не спрямований проти Ірану.
Можливо, до таких заяв варто ставитися скептично: навіть без урахування позиції Вашингтона для членів нового альянсу, Іран є серйозним регіональним суперником, і ніхто з них не хоче його посилення шляхом, наприклад, збереження за Тегераном контролю над Ормузькою протокою. До того ж у саудитів прямий конфлікт із хуситами, а Туреччина не проти розширити свій вплив не лише на Сирію, а й на Ліван, для чого потрібно щось зробити з "Хезболлою".
Однак можливості зазначених країн вирішити ці проблеми військовим шляхом обмежені як потенційно сильним опором Ірану та його союзників, так і власними внутрішніми проблемами та неготовністю нести величезні витрати від війни. Так, саудити навряд чи готові ризикувати знищенням усієї своєї нафтової галузі. А Туреччина, яка перебуває в непростому економічному становищі, навряд чи готова різко нарощувати витрати для ведення масштабних воєн. Стиль Реджепа Ердогана інший: точкові удари, підтримка союзних сил. Так він діяв у Сирії та Лівії. І поки що ніщо не вказує на його готовність вплутуватися в повномасштабну війну з Іраном, що вимагатиме проведення мобілізації та поставить під загрозу всю інфраструктуру країни.
Зрештою, є ще фактор Ізраїлю. Там із неприхованою тривогою стежать за створенням із схвалення Вашингтона альянсу Саудівської Аравії та Єгипту з Туреччиною та Катаром. З Ердоганом в Ізраїлю відносини дуже ворожі. А Катар ізраїльтяни звинувачують в організації загальносвітової антиізраїльської кампанії. У чомусь новий суннітський альянс для єврейської держави навіть небезпечніший за іранську "вісь опору". У протистоянні з останньою Ізраїль завжди може розраховувати на підтримку США та й Заходу в цілому. А ось у конфлікті з "суннітським НАТО" позиції західних союзників будуть не такими однозначними. Тому не можна виключати спроб торпедувати остаточне оформлення цього альянсу силами Ізраїлю та його лобі у Вашингтоні, а також активації сил, ворожих тим самим туркам (курдів, наприклад).
Тобто ситуація загалом залишиться вкрай заплутаною, і далеко не очевидно, що новостворений оборонний пакт взагалі запрацює на практиці, а якщо й запрацює, то діятиме проти Ірану за задумом Вашингтона, а не почне зводити рахунки з Ізраїлем.
Багато визначать події найближчих місяців: чи буде виконано завдання зі знищення союзників Ірану в Ємені, Лівані та Іраку. Якщо буде, то ймовірність розвороту "суннітського НАТО" до тиску різними способами на Тегеран за підтримки США підвищиться. Якщо це завдання не вирішать, то, відповідно, і перспективи входження нового альянсу у війну з Іраном стануть мінімальними. Проте збільшаться шанси на те, що Тегеран і суннітський альянс самі домовляться один з одним про правила гри на Близькому Сході, виключивши з неї американців.
