Путін вийшов із ізоляції, але нової Ялти не сталося. Фото: прес-служба Кремля

Сьогодні в Китаї завершилася перша в історії тристороння зустріч лідерів США, Китаю та Росії.

Попередні очікування від переговорів глави Білого дому лідера Дональда Трампа, президента РФ Володимира Путіна та голови КНР Сі Цзіньпіна можна було умовно поділити на два типи.

Перший, характерний для російських ЗМІ і чимало західних спостерігачів: це спроба трьох великих держав визначити новий світовий порядок, який прийде на зміну колишньому ліволіберальному. Тобто " Ялта 2.0 ". У Москві про це пишуть із захопленням, на Заході – з величезним побоюванням. Деякі ЗМІ оцінюють подію як символ завершення епохи одноосібного глобального домінування США.

"Зустріч стала ще однією ознакою кінця однополярного світового ладу, в якому домінували США", - пише The Wall Street Journal.

Другий, який переважає в Україні і широко поширений на Заході: зустріч нічим особливим не закінчиться, залишиться марною формальністю. Занадто різна вага трьох країн, а також їхні інтереси, щоб вони могли домовитися про щось стратегічно важливе. Жодної нової Ялти не буде.

Що сталося насправді?

Підсумкова декларація, ухвалена за підсумками саміту, безумовно, на нову Ялту не тягне. У ній лише чотири пункти, з яких два - дуже приватні, що відображають інтереси Трампа і Путіна і містять критику МКС із заявою про необхідність збільшити постачання нафтопродуктів. Ще два пункти - гранично спільні: про реформування ООН та незастосування ядерної зброї. Останній пункт, який послідовно просуває Китай (Сі окремо наголосив на цій проблемі у своєму виступі перед зустріччю), безумовно, має значення в контексті війни в Україні з урахуванням постійного мусування теми можливого застосування "ядерки" Росією. Втім, ця позиція не є новою, вона у Пекіна була завжди. У тому числі він використовує її для підвищення своєї міжнародної ваги, з одного боку, як головної конструктивної сили у світі, з іншого - як головної сили, яка стримує застосування ядерної зброї Росією, що важливо, наприклад, у контексті відносин Пекіна з Європою. Однак, як ми вже не раз писали, за певних обставин (різке погіршення військового становища РФ і поглиблення залучення до війни Європи) китайський стримуючий фактор може не спрацювати. І в цьому плані після зустрічі трійки мало змінилося.

При цьому сам Пекін активно нарощує свій ядерний арсенал і, за даними ЗМІ, не погоджується на угоди зі США та РФ про його обмеження, оскільки боєголовок у Пекіна все ще набагато менше, ніж у Москви та Вашингтона.

Безумовно, якихось домовленостей могли бути досягнуті в ході закритої частини зустрічі, але вони не оприлюднені. Однак якщо такі й були, то вони навряд чи стосуються масштабних змін світоустрою через причини, про які ми скажемо трохи нижче. Хоча й можуть бути важливими для конкретних питань – наприклад, воєн в Україні та Ірані.

Але робити з цього висновок, що зустріч була прохідною і нічого не вирішує, теж не слід.

Її значення може бути велике. Але не в плані формування абсолютно нового світового порядку, а в плані посилення вже існуючих геополітичних трендів. Причому можливо на користь одного з учасників зустрічі.

Але все гаразд.

Справді, спочатку було мало підстав порівнювати зустріч трійки в Шеньчжені із зустріччю в Лівадії Йосипа Сталіна, Уінстона Черчілля та Франкліна Рузвельта. Відмінностей багато, але головних із них дві.

По-перше, в 1945 році в США, Великобританії та СРСР незважаючи на всі наявні між ними протиріччя була одна найближча мета: добити якнайшвидше спільних ворогів - нацистську Німеччину та Японію, для чого потрібно було не втратити єдності антигітлерівської коаліції. І задля цього всі три країни погодилися ще до завершення війни визначити контури нового світового порядку та свої місця у ньому, а також зони розмежування у країнах Європи.

Зараз же Китай, Росія та США не мають ні спільної глобальної мети, ні спільного ворога, заради яких вони могли б йти на стратегічну угоду.

США та Китай є екзистенційними противниками у боротьбі за статус держави номер один у світі.

При цьому Трамп і його адміністрація проголосили своєю метою не допустити подальшого посилення Пекіна, яке загрожує Штатам і всьому Заходу величезними проблемами, а вся поточна геополітика Вашингтона заснована на спробах створити важелі впливу на Китай, щоб той був більш зговірливий. Встановлення контролю над Венесуелою, невдала спроба встановлення контролю над Іраном якраз і мала на меті взяття під контроль величезних запасів енергоносіїв, щоб з їхньою допомогою примушувати КНР до кроків щодо обмеження його економічного зростання. Для китайців обмеження зростання смерті подібне і абсолютно неприйнятне. І вони чинитимуть опір.

Тому на поточному етапі протиріччя КНР та США вирішити дуже важко. І єдиний сенс спілкування Трампа з Сі - це домовленості про уникнення ескалації аж до військової у двосторонніх відносинах та про взаємні поступки у сферах, у яких дві країни поки що одна від одної залежать. Для Китаю це постачання чіпів та мікропроцесорів. Для США – імпорт рідкісноземельних металів. По обох пунктах обидві країни прагнуть позбутися залежності. Але для цього їм потрібен час, тому вони змушені один з одним домовлятися.

Що стосується Росії, то вона має тісні відносини з Китаєм, хоча в них не все просто. Але взаємна залежність, а також напружені відносини із Заходом зближують їхні позиції.

США фактично виступають опосередкованим противником РФ у війні з Україною, постачаючи Києву зброю (нехай і за гроші), забезпечуючи зв'язком та розвідданими. Однак при цьому Трамп є прихильником ідеї відновлення відносин з РФ, щоб, крім іншого, не допустити її глибшого зближення з Китаєм. Для цього він і веде переговори щодо завершення війни в Україні. Путіну такий підхід вигідний, тому що він розраховує через Трампа домогтися поступок від Києва та Європи за умовами світу або від Вашингтона - кроків назустріч ще до завершення війни. Тому й продовжує діалог із американським президентом.

Тобто загалом протиріч між усіма учасниками трійки величезна кількість, і діалог будується швидше виходячи з необхідності вирішувати тактичні питання.

По-друге, СРСР, Британія та США в момент зустрічі в Ялті являли собою надсили, які разом були здатні не тільки про щось між собою домовитися, а й, що ще важливіше, домогтися реалізації на практиці прийнятих рішень.

Нині все далеко не так. США, звісно, залишаються найвпливовішою країною планети. Проте їхній вплив поступово падає. У тому числі завдяки зусиллям Китаю та Росії. Більше того, особисто Трамп навіть усередині своєї країни та у відносинах із найближчими європейськими союзниками далеко не на все може вплинути. Особливо після поразки на виборах до Конгресу.

Китай став світовим промисловим чемпіоном, але його геополітичний вплив поки що обмежений. Навіть у своєму регіоні його оточують як орієнтовані на США Тайвань, Філіппіни та Японія, так і, наприклад, Індія, яка є самостійним великим геополітичним гравцем.

Росія ж хоч і зберігає певний вплив у світі завдяки своєму ядерному арсеналу, системі спілок на пострадянському просторі і не лише (зокрема, відносинам з Іраном, КНДР та деякими африканськими країнами) та сильним позиціям на світових ринках енергоносіїв, проте зараз почала у війні в Україні, що сковує.

Безумовно, кожна з трьох країн теоретично могла б допомогти одна одній вирішити найгостріші проблеми. Однак, практично це вкрай проблематично.

США могли б допомогти Росії отримати вигідний формат завершення війни в Україні, натиснувши для цього на Київ та європейців. І можливо, Трамп так і хотів би зробити, але не може – досі заважав опір частини власної партії та адміністрації, а з нового року до цього додасться ще й опір Конгресу.

США могли б допомогти Китаю без війни отримати Тайвань, просто натиснувши на Тайбей або відмовивши йому в підтримці. Проте Трамп точно не захоче цього робити у світлі принципового для США характеру протистояння з Китаєм, у рамках якого Вашингтон не буде робити кроків, які можуть різко посилити позиції Пекіна.

Китай та Росія могли б допомогти США вирішити питання з Іраном, натиснути на Тегеран для ухвалення ним американських умов. Але ні Пекін, ні Москва цього робити не будуть, оскільки виконання головної умови Вашингтона – отримання контролю над іранською нафтою – категорично не потрібне ні росіянам, ні китайцям. Тим більше в умовах, коли Трамп нічого не може чи не хоче робити щодо виконання їхніх побажань щодо України та Тайваню.

Однак це не означає, що предмета для великої розмови з важливими наслідками взагалі не було.

Насамперед сама зустріч та діалог трьох лідерів серйозно зменшує ймовірність того, що протиріччя між їхніми країнами можуть призвести до прямої війни, яка ризикує дуже швидко стати ядерною. І в цьому сенсі нинішня зустріч, по суті, аналог не так Ялти-1945, скільки контактів між СРСР і США часів холодної війни, які не дали їй перерости в гарячу стадію. Тобто регулювання протистояння. Що саме собою важливо.

Далі слід враховувати, що, на відміну часів холодної війни, нинішній світопорядок не описується взаємини двох чи трьох наддержав. Нині все набагато складніше. Є США як країна, що має найбільший вплив на світові процеси з використанням різних важелів, хоча цей вплив і знижується. Є Китай - країна з найбільшим промисловим потенціалом, що швидко наздоганяє США в галузі високих технологій.

Однак, крім них, існує й інші країни, які мають вплив на світову геополітику.

Це Росія завдяки своєму величезному ядерному арсеналу, праву вето в ООН та запасам корисних копалин, а також впливу на низку країн Азії та Африки. Крім того, війна в Україні, хоч і не є для РФ особливо успішною у військовому плані, показала дивовижну стійкість РФ до зовнішнього тиску та втрат – людських та економічних. Крім того, в ході війни Москва створила паралельну західну систему світової торгівлі та розрахунків (тіньовий флот, А7 і т. д.), має свої системи штучного інтелекту, соцмережі та зберігає лідерські позиції у ряді важливих галузей (наприклад, в ядерній енергетиці).

Це Європа (Євросоюз плюс Британія) – незважаючи на всі свої проблеми, вона залишається однією з найбільших світових економік та споживчих ринків: третина величезного профіциту зовнішньоторговельного балансу Китаю припадає саме на ЄС. На додачу до цього дві європейські країни - Франція та Британія - мають ядерну зброю та право вето в ООН.

Це Індія – найгустонаселеніша країна на планеті, з великою економікою та ядерною зброєю.

Є й інші впливові гравці різних континентах: Пакистан, Іран, Туреччина, Єгипет, ПАР, Бразилія. До того ж на ситуацію у своїх регіонах впливають Саудівська Аравія, ОАЕ, Ізраїль, Ефіопія. Є ще Японія та Південна Корея – великі економіки. Є зрештою Україна, яка відіграє важливу роль як мінімум у європейських розкладах.

У принципі, список не повний. І він відображає найсильнішу фрагментацію сучасного світу, в якому більше немає одного домінуючого полюса сили, якою були США після 1991 року. І навіть немає двох однозначно домінуючих полюсів, як це було за часів холодної війни.

Кожен гравець – навіть такі, як США та Китай, – для вирішення практично будь-якої глобальної проблеми має взаємодіяти з кількома іншими.

І в цьому плані значення зустрічі Трампа, Путіна та Сі полягає в тому, що вона фактично виділяє РФ із загального переліку інших впливових гравців, позначаючи особливі відносини Москви з двома найбільшими державами світу – США та Китаєм.

Тому коментарі західних ЗМІ, які наголошують на тому, що зустріч була насамперед вигідна Путіну, цілком обґрунтовані.

Також можна погодитися з тим, що вона має і символічне значення – як позначення кінця епохи, коли у світі була лише одна домінуюча держава: США. Це вже, як писалося вище, давно негаразд. Але картину, коли американський президент сидить за круглим столом і говорить як рівний з рівними з лідерами РФ і Китаю, дійсно можна розглядати як символ змін, що вже відбулися. Крім того, це і символ відсутності міжнародної ізоляції РФ, якої домагався Захід після початку повномасштабного вторгнення в Україну: Путін веде переговори з Трампом і Сі, приймає компліменти від президента США, на загальному фото саміту АТЕС стоїть поряд праворуч лідера Китаю, коли Трамп - ліворуч.

Однак відкритим залишається питання, яким чином скористається здобутою форою Путін у контексті війни в Україні.

Тут є два варіанти.

Перший: Путін постарається якнайшвидше закінчити війну на піку впливу, погодившись на припинення вогню по лінії фронту, отримавши за це багато від Трампа, поки той ще може щось йому дати до початку роботи нового складу Конгресу, і, можливо, від Китаю і навіть від Європи (хоча останнє і сумнівно, але певна ймовірність).

Другий: продовжувати війну, наполягаючи на виконанні повного переліку своїх вимог (висновок ЗСУ з Донбасу тощо), сподіваючись на поступову зміну геополітичного балансу сил на користь РФ за рахунок подальшого ослаблення Європи та глобального Заходу, а відтак – і підтримки України. Що й дозволить досягти виконання всіх цих вимог. Певні підстави вважати так у Путіна, безумовно, є. Але існують і величезні ризики, пов'язані з тим, що війна з Україною йде тяжко і з великими втратами для Росії – і людськими, і економічними. РФ виявила дуже сильну стійкість до них. Але всяка стійкість має межу, і ніхто не знає, коли вона настане. Так, Кремль має "зброю останнього шансу" - "ядерку", за допомогою якої він у будь-який момент може змінити на свою користь військові розклади, навіть якщо справи підуть зовсім погано. Але й для Москви це ризик, насамперед геополітичного характеру: загроза міжнародній ізоляції (нагадаємо позицію Сі, яка зафіксована й у підсумковій декларації трійки). І чи варто так ризикувати, якщо можна піти за першим сценарієм і завершити війну вже найближчим часом?

Який варіант реалізується, залежить насамперед від Путіна, його готовності піти на компроміси щодо своєї нинішньої позиції. У другу чергу це залежить від Києва та європейців: чи готові вони будуть у такому разі теж піти на компроміси та робити кроки назустріч.

Поки що заяви всіх сторін мало вказують на таку готовність.

Але ситуація змінюється. Простежимо за розвитком подій у найближчі місяці.

Підпишіться на телеграм-канал Політика Страни, щоб отримувати ясну, зрозумілу та швидку аналітику щодо політичних подій в Україні.