Чому мирні переговори щодо України можуть знову зайти в глухий кут Фото: з відкритих джерел

Останній тиждень ознаменувався черговою активізацією переговорного процесу навколо України. Це питання президент РФ Володимир Путін обговорював з американським колегою Дональдом Трампом на зустрічі в Китаї, а представники другого Джареда Кушнера та Стівена Віткоффа – з президентом України Володимиром Зеленким та європейцями в Берліні.

Трамп оголосив, що Путін хоче миру, а західні ЗМІ написали, що Вашингтон має намір завершити війну вже до кінця року.

Втім, оптимістичні прогнози Трампа звучать постійно, а тому на них мало звертають увагу.

Але певні процеси щодо переговорів справді відбуваються, причому одразу з двох напрямків.

Перше – європейське. Європейці за останній місяць сильно скоригували та пом'якшили свою позицію щодо переговорів із РФ.

Спочатку вони погодилися в принципі обговорювати з Москвою архітектуру європейської безпеки (до того вони відмовлялися це робити щонайменше до завершення війни). Далі вони, судячи з публікацій у ЗМІ та заявах політиків, прийняли пропозицію Путіна надіслати своїх представників на переговори до Москви. І навіть такий "яструб", як канцлер Німеччини Фрідріх Мерц, висловився за переговори і допустив зняття санкцій з РФ, у разі зрушень до миру. Голоси про необхідність діалогу з Кремлем все частіше звучать також і від багатьох інших європейських політиків, які раніше займали жорстко антиросійську та проукраїнську позицію (наприклад, від президента Фінляндії Олександра Стубба).

Друге – російське. Найбільш істотні тут дві зміни. По-перше, за даними західних ЗМІ, Москва погодилася на гарантії безпеки Києву аналогічні 5 статті НАТО, за умови не вступу України до Альянсу і не розміщення іноземних військ на українській території. У РФ, щоправда, офіційно це не підтверджували, але варто нагадати, що інформація про згоду Кремля на такий варіант курсувала ще із зустрічі в Анкориджі. Про це говорив, зокрема, Трамп. По-друге, Путін спростував публікації в медіа, що Росія продовжує вимагати виведення військ НАТО на кордони 1997 року, що було одним із головних каменів спотикання у переговорах щодо нової системи європейської безпеки.

Проте чи є це свідченням намічаючого прориву у справі завершення війни чи лише словесної еквілібристикою з обох сторін, покликаної показати " бажання світу " ?

За останні більш ніж півтора роки переговорів, в принципі, вже цілком очевидна їхня головна тема: Путін хоче щось отримати за свою згоду зупинити війну.

Однак далі виникають два ключові питання.

Перший – чи наполягає Путін на тому, щоб отримати те, що він хоче в повному обсязі (так звані "умови Анкоріджа" з виведенням українських військ з Донбасу, визнанням як мінімум США територіальних завоювань РФ, зняттям усіх санкцій, включаючи європейські, змінами у внутрішній українській політиці, угодою з Україною про Україну і т.д.). Або він готовий піти на компроміси і чимось поступитися.

Скептики, голоси яких переважають у західних ЗМІ, кажуть, що Путін ні на йоту не готовий відступити від своїх позицій. Інші ж нагадують, що Путін в Анкориджі вже скоригував свої озвучені ще в червні 2024 року умови та погодився зняти вимогу щодо виведення українських військ із Херсонської та Запорізької областей, залишивши лише аналогічну вимогу щодо Донбасу. Крім того, як писалося вище, позиція щодо військ НАТО в Європі також скоригувалась. Однак тут виникає інше питання – навіть якщо Путін піде на компроміси, чи готовий він поступитися тими пунктами, які викликають найбільші суперечки (наприклад, питання виведення військ із Донецької області). Офіційно Путін і Кремль заявляють, що вимога на території Донбасу залишається чинною. Але чи справді цей пункт для них не просто бажаний, а принциповий – може з'ясуватись лише у процесі переговорів, якщо протилежна сторона (європейці та Україна) зі свого боку буде готова піти на компроміси з Росією.

І це, власне, друге головне питання – чи готові в принципі Київ, Європа та США щось дати Путіна в обмін на завершення війни?

США, судячи з оголошених раніше варіантів "мирного плану Трампа", у принципі готові піти на широкі кроки – скасування санкцій, офіційне визнання Криму, а можливо, й інших захоплених територій російськими. Є питання, наскільки Трамп зможе робити такі кроки після нового року, коли втратить контроль над Конгресом. Хоча повноваження щодо зовнішньої політики у нього все одно збережуться широкі.

З європейцями все набагато складніше. Спочатку їхня позиція була непримиренна. Максимум на що вони погоджувалися - це на зупинку війни по лінії фронту з подальшими переговорами з інших питань. Однак, як писалося вище, ця позиція стала змінюватися. Голоси про те, що задля завершення війни в Україні, яка стає дедалі дорожчою для Європи і, до того ж, загрожує, у разі ескалації, перерости у пряме зіткнення РФ з європейцями з ризиком ядерної війни, потрібно розпочинати нормалізацію відносин з РФ, включаючи зняття санкцій та інші кроки, у Європейському союзі звучать усі громі. Однак, звучать і інші голоси – про неприпустимість будь-яких поступок Москві.

Позиція української влади більш визначена – "ніяких поступок Путіну". Більше того, Зеленський розкритикував навіть запропоновані гарантії аналогічні 5 статті НАТО (але без членства в Альянсі і без розміщення іноземних військ), заявивши, що потрібні військові бази НАТО на території України. Також він продовжує відкидати нейтральний статус країни та вважає, що членство в НАТО залишається найкращим для України варіантом. Як ми вже писали, є великі сумніви, що Київ у принципі готовий розглядати навіть варіант зупинки війни по лінії фронту, як він це заявляє офіційно. Але те, що він поки що не готовий йти на якісь компроміси понад цю свою офіційну позицію (перемир'я) – очевидно. В українському політикумі далеко не всі поділяють такий підхід (докладніше – ми писали в окремому матеріалі ). Але на позицію Зеленського це мало впливає.

Іншими словами, у Європі та в Україні борються дві концепції.

Перша вважає, що продовження війни гранично небезпечне і для європейців, і для українців, а тому її потрібно зупинити за будь-яку ціну, навіть за рахунок певних поступок Росії.

Друга – що продовження війни жодних критичних проблем для Києва та Європи не створює, а може бути навіть і вигідно, оскільки послаблює РФ (відома європейська концепція про доцільність затягування війни, про крайню сумнівність та небезпеку якої ми вже багато разів писали ). А значить – жодних поступок та компромісів.

Поки що панує явно другий підхід.

Але, судячи з різних сигналів, у ЄС позиції його прихильників уже не такі однозначно сильні, як раніше.

І якщо Європа, яка зараз є основним донором України, вважає, що потрібні компроміси з РФ заради завершення війни – відмахнуться українській владі від цього буде вкрай непросто.

Але дуже велике значення матиме позиція Демократичної партії США, яка з нового року візьме під свій контроль обидві палати Конгресу і сильно впливає і на європейців, і на Київ.

Якщо вона вважає, що затягування війни їй вигідно і почне системно торпедувати мирні зусилля Трампа, зробивши тему "Трамп – агент Кремля" однією з центральних у своїй політичній кампанії, то, відповідно, і європейці, не кажучи вже про Зеленського, ні на які компроміси не йтимуться. Більше того, і сам Білий дім виявиться пов'язаним по руках і ногах у будь-якому діалозі з РФ, оскільки на нього за це обрушиться град звинувачень "в роботі на Путіна".

Повториться ситуація першого терміну Трампу. Напередодні його обрання, нагадаємо, тодішня демократична адміністрація Барака Обами – Джо Байдена докладала зусиль, щоб реалізувати Мінські домовленості. Колишня прес-секретар Державного департаменту США Вікторія Нуланд зустрічалася кілька разів із помічником Путіна та екс-заступником голови уряду РФ Владиславом Сурковим, їздила до Києва, вмовляючи українську владу реалізувати політичну частину Мінська-2 (особливий статус окремих районів Донбасу).

Однак у 2017 році, після інавгурації Трампа, ситуація різко змінилася. Демократи звинуватили нового президента у роботі на Росію. І ці звинувачення його супроводжували весь перший термін.

За підсумком, він боявся взагалі хоч про щось суттєве домовлятися з Путіним, а український напрямок був відданий на відкуп яструбам-республіканцям на кшталт Курта Волкера. В результаті, реалізація Мінських угод була похована, що стало однією з причин початку повномасштабної війни.

Чи підуть таким же шляхом демократи і зараз, що загрожує затягуванням війни та її ескалацією аж до ядерного зіткнення РФ і НАТО? Або з огляду на такий ризик сприятимуть досягненню домовленостей про припинення вогню, дізнаємося вже в найближчі місяць-два.

Також, безумовно, слід враховувати, що, як це зазвичай буває, коли вкотре з'являється хоч невелика надія на прорив у переговорах, відбуваються події, за допомогою яких прихильники продовження війни намагаються таку надію обнулити. Це можна спостерігати й досі. Вчорашній удар по судну в Балтійському морі ( докладніше про нього - в окремому матеріалі ), заліт російських ракет до Польщі (якщо він не був випадковим) - одні з прикладів. Їх може бути ще більше.

Чи вплине на позицію основних учасників переговорів чи ні – також одне з ключових питань.

Читайте Страну в Google News - натисніть Підписатися