Хто дістане американцям каштани з вогню? Головне завдання США у війні проти Ірану
Незважаючи на майже щоденні заяви президента США Дональда Трампа про переговори з Іраном, які Тегеран спростовує, багато спостерігачів, як і раніше, вважають, що це лише шум для відвернення уваги від підготовки до розширення військових дій з боку американців.
Зокрема, американські ЗМІ постійно пишуть про перекидання нових американських підрозділів на Близький Схід. Як стверджується, їх можуть задіяти для захоплення острова Харк, через який іде 90% всього іранського експорту нафти або островів в Ормузькій протоці. Правда, як ми вже писали, і те й інше пов'язане з величезними ризиками провалу операції. Але навіть у разі її успіху це не вирішить головного завдання розблокування Ормузької протоки, оскільки Іран з великою ймовірністю відмовиться йти на умову, яку можуть запропонувати американці: повернути контроль над експортом нафти замість розблокування протоки. По суті, такий обмін позбавить Тегеран його єдиного сильного козиря у війні.
Тому швидше за все Іран продовжить бити по судах у протоці з материка, а також постійно атакуватиме всіма засобами американські сили на островах, завдаючи їм великої шкоди, в тому числі й ціною руйнування своєї інфраструктури на Харку, якщо його захоплять. У такому разі більш ніж ймовірні масовані удари Ірану по всій інфраструктурі країн Перської затоки, що призведе до рекордного зростання цін на нафту.
Для повного розблокування Ормузу американцям потрібно захопити все узбережжя Ірану біля протоки на велику глибину.
Однак для цього США знадобиться багаторазово більше сухопутних сил, ніж зараз перекидається на Близький Схід: не тисячі, а десятки і навіть сотні тисяч солдатів. При цьому операція буде дуже ризикованою, без гарантій успіху, але з гарантовано великими втратами. І останні можуть виявитися для американської влади фатальними, оскільки створюють загрозу політичного вибуху всередині самих Штатів.
До того ж наземні операції та будь-яке інше збільшення участі США у війні та саме по собі її затягування призведе до зростання військових витрат, що різко посилить проблеми американського бюджету та держборгу. І це не кажучи вже про інші негативні наслідки: зростання цін на паливо в Америці, збої ланцюжків поставок в економіці тощо.
Тому єдиним рішенням, яке б допомогло мінімізувати ці ризики, є перекладання основної тяжкості війни на інші країни. І саме це є головним завданням для США, порівняно з яким перекидання власних військ – завдання допоміжне.
Днями в американських та ізраїльських ЗМІ з'явилися публікації про те, що Саудівська Аравія та ОАЕ готуються вступити у війну з Іраном і навіть підштовхують США не укладати перемир'я, а "довести військову операцію до кінця, розгромивши військовий потенціал Тегерана".
Втім, такі публікації з'являлися і раніше. Однак досі ніхто, крім Ізраїлю та США, у війну з Іраном не вступив з очевидних причин. По-перше, через побоювання нищівного удару Тегерана по нафтогазовій промисловості регіону, після чого її відновлення можуть піти довгі роки навіть після закінчення війни. По-друге, і в головних через очевидне небажання Вашингтона самому вплутуватися в сухопутну війну з Іраном. Як зазначалося, навіть ті контингенти, про перекидання яких зараз повідомляють ЗМІ, явно недостатні для повномасштабного наземного наступу, їх максимум – це точкові операції. Усі бачать, що серйозно вступати у війну своїми сухопутними силами Америка не планує, тому поки що немає бажаючих тягати для США каштани з вогню. По-третє, для країн регіону залучення у війну з наступними ударами Ірану по нафтогазовій інфраструктурі та опріснювальним установкам може мати катастрофічні наслідки вже у найближчій перспективі.
Наприклад, в ОАЕ працюють мільйони мігрантів із бідних країн світу. Їх набагато більше, ніж місцевого населення. Платити за їхню евакуацію у разі фактичної зупинки економіки та перебоїв з водою, світлом та продуктами харчування ніхто не буде. Опинившись у безвихідній ситуації, мігранти можуть підняти бунт, що загрожує повною руйнацією та знищенням країни.
Проте Вашингтон продовжує роботу щодо переконання країн регіону. Власне, плани висадки на іранські острови теж є цією метою. Якщо вони спровокують посилення ударів Ірану по сусідніх країнах, то останнім, як можуть розраховувати у Вашингтоні, буде подітися вже нікуди і доведеться вступати у війну.
Чи виправдається цей розрахунок, питання відкрите.
Однак, навіть якщо країни Затоки вступлять у війну, це не вирішить головної проблеми – відсутності наземної компоненти для наступу на Іран. Навіть у Саудівської Аравії, найпотужнішої військової сили серед монархій Затоки, з цим є великі труднощі. Більше того, її вступ у війну з Іраном з великою ймовірністю спровокує удар з боку єменських хуситів, які в ході недавнього конфлікту в Ємені змусили відступити саудівську армію, фактично завдавши їй поразки. У разі вступу у справу хуситів сацдитам вже буде не до війни з Іраном – їм доведеться кинути всі сили на захист своєї власної території.
У регіоні є лише три країни, які мають порівнянний з Іраном військово-сухопутний потенціал: Єгипет, Пакистан і Туреччина.
Єгипет, хоч і має тісні стосунки як із США, так і з Саудівською Аравією, сам перебуває в оточенні неспокійних країн: Судану та Лівії. До того ж він не має спільного кордону з Іраном, що вимагає вкрай складної логістики з перекидання та розгортання військ. Не кажучи вже про те, що йому доведеться вступати у війну за Ізраїлю. Причому під час війни, яку мало хто в Єгипті готовий підтримати, що загрожує вже й внутрішніми проблемами.
Пакистан зараз сам перебуває фактично у стані війни з Афганістаном. Крім того, у нього в тилу розташована величезна ворожа Індія. Зрештою, пакистанці мають широкі зв'язки з Китаєм, який навряд чи підтримає вступ країни до війни з Іраном.
Щодо Туреччини, то вона виявляє крайню обережність, розуміючи величезні ризики для себе у разі вв'язування у пряме зіткнення з Іраном - тим більше на боці Ізраїлю, який Реджеп Тайїп Ердоган та інші керівники країни клянуть у щоденному режимі. До того ж, для проведення наземної операції Туреччині потрібно буде провести мобілізацію, адже її армія мирного часу значно поступається за чисельністю іранським силам: армії, КВІР та ополчення, які вже відмобілізовані.
Тобто загалом для Ердогана рішення про вступ у війну важке, особливо з огляду на абсолютну непопулярність цієї ідеї у турецькому суспільстві. І поки публічно він завжди заявляє, що не дасть втягнути себе у війну.
Але США, швидше за все, продовжать докладати зусиль, щоб спонукати його та інші держави атакувати Іран. Однак не очевидно, що вони увінчаються успіхом.
Загалом для всіх країн регіону єдиним прийнятним варіантом було б якнайшвидше завершення війни, тому що її затягування і тим більше розширення з розгортанням наземних операцій загрожує їм справжньою катастрофою.
Однак проблема в тому, що зупинка війни найближчим часом, в умовах, коли іранська влада збереглася і Іран показав, що вона будь-якої миті може блокувати Ормузьку протоку, означатиме геополітичну поразку для США, які не змогли вирішити своє головне завдання: взяти під контроль іранські родовища нафти та газу. Навпаки, вони навіть не змогли перешкодити Ірану заблокувати протоку.
І цей момент робить проблематичними будь-які домовленості щодо завершення війни найближчим часом. А важелів впливу на США країни регіону особливо не мають, окрім як усіма силами уникати втягування у війну з Іраном, показуючи Вашингтону, що бажаючих тягати для нього каштани з вогню немає і не буде, а тому операцію треба згортати.
