Кіллер втік, замовників не засуджено. Що відбувається зі справою про вбивство Євгена Щербаня через 30 років
3 листопада виповниться рівно 30 років від дня скоєння одного з найрезонансніших злочинів в історії незалежної України - розстрілу народного депутата Євгена Щербаня та його дружини Надії Нікітіної з супроводжуючими прямо в аеропорту Донецька.
За довгі роки цей злочин оброс своєю міфологією і найрізноманітнішими версіями. А один із синів політика – Євген Щербань за допомогою штучного інтелекту намагається систематизувати масив інформації про справу. Він продовжує писати звернення до президента та до Офісу генерального прокурора з вимогою допустити його до ознайомлення з матеріалами справи та активізувати розслідування щодо замовників. Однак, за його словами, отримує відписки, а матеріали справи перебувають у анексованому Криму.
Напередодні 30-річчя злочину ми розповідаємо про те, як він був скоєний, кого визнали винним і чому розслідування за замовниками зайшло в глухий кут.
На момент вбивства Щербань був одним із найвпливовіших бізнесменів та політиків країни, який зосередив у своїх руках колосальні активи, сфера діяльності яких сягала далеко за межі Донбасу та України. "Атон", "Індустріальний союз Донбасу", "Гефест" та багато інших - це далеко не повний список промислових агломератів, які контролював Щербань.
3 листопада 1996 року близько 16.00 в аеропорту Донецька здійснив посадку приватний борт Як-40, який здійснював переліт за маршрутом Москва-Донецьк. На борту були сам Євген Щербань, його дружина Надія Нікітіна, їх чотирирічний син Руслан, бізнес-партнери та обслуговуючий персонал. Щербань повертався з Москви зі святкування "срібного весілля" Йосипа Кобзона, який тоді був далеко не останньою фігурою не лише у музичних, а й у кримінальних колах.
За офіційною версією слідства кілери - Вадим Болотських та Геннадій Зангеліді з банди Євгена Кушніра ретельно прорахували маршрут проїзду на злітну смугу, роздобули відповідні підроблені документи співробітників міліції та уніформу, озброїлися швидкострільним пістолетом-кулеметом. пістолетом ТТ. При собі вони мали навіть гранати.
Вбивці наперед проникли на територію аеродрому. Вони були переодягнуті у форму міліціонерів та працівників аеропортових служб і не викликали підозр у охорони та прибулих.
Коли Щербань із дружиною спустилися трапом літака і попрямували до автомобіля-броньованого Chevrolet Caprice, до них підбігли кілери. Основний вогонь вівся з автоматичної зброї. Вбивці стріляли на поразку та добивали поранених. Сам Євген Щербань отримав кілька тяжких поранень. Контрольний постріл у потилицю зробив кілер Вадим Болотських на прізвисько Москвич.
Нікітіна померла від поранень дорогою до лікарні. Також загинули співробітники екіпажу та аеропорту: бортінженер літака, авіамеханік та інспектор митниці, які опинилися на лінії вогню.
Маленький син Руслан дивом не постраждав у запеклій перестрілці.
Однак і у кілерів все пройшло не так гладко. Напарник Болотських - Геннадій Зангеліді на прізвисько Звір відкрив безладну пальбу з автомата і поранив Москвича в ногу.
Одразу після розстрілу вбивці сіли в автомобіль, що чекав на них (пізніше машину і зброю спалили в лісосмузі неподалік), після чого втекли. Поранений Болотських звернувся приватно до лікарів, що пізніше допомогло слідству вийти на слід кілерів.
Злочин мав явно замовний характер.
Організатором угруповання виконавців за офіційною версією було визнано донецького кримінального діяча Євгена Кушніра. Також його банда звинувачувалася і у вбивстві банкіра Вадима Гетьмана.
Однак поступово всі нитки, які могли вести до замовників цих злочинів, були послідовно обірвані.
Кушнір, який міг надати свідчення на тих, хто йому дав замовлення на вбивство, помер у Донецькому СІЗО у 1998 році за сумнівних обставин (нібито від реакції на ін'єкцію медичного препарату).
Трохи раніше, у листопаді 1997 року, пішов з життя кримінальний авторитет і союзник банди Кушніра - Олександр Мільченко на прізвисько Матрос. Згідно з висновком, смерть настала від гострого серцевого нападу (цироз печінки та проблеми із серцем). Однак, за однією з версій Матроса, могли ліквідувати, щоби замісти сліди. Вважається, що він мав вичерпну інформацію про те, хто саме замовляв убивство Щербаня. Також на рахунки його фірми було переведено гроші напередодні скоєння цього злочину (докладніше про це трохи нижче).
Таким чином, обидві головні сполучні ланки між замовниками та кілерами виявилися мертвими ще до того, як справа дійшла до суду.
Також до суду було усунуто й одного з кілерів - Зангеліді. Через кілька днів після розстрілу в Донецькому аеропорту один із лідерів банди (Анатолій Рябін) відвіз Зангеліді з Москви до Києва, де той і був убитий пострілом у голову зблизька. Труп Зангеліді закопали у лісопарковій зоні Пуща-Водиці під Києвом. Пізніше, під час слідства у справі "банди Кушніра", один із свідків вказав точне місце поховання, і останки кілера були ексгумовані для судово-медичної експертизи.
Щодо Болотських, то його схопили 2000 року в Москві на вулиці просто під час прогулянки із собаками. Як заявляв його адвокат Дмитро Поїзд, невідомі у камуфляжі та масках заштовхали кілера в автомобіль, зробили в плече ін'єкцію якогось препарату, від якого той знепритомнів. Через кордон Болотських перевезли українські спецслужби у багажнику службового автомобіля.
Операцію проводили спецслужби та УБОЗ у закритому режимі — кордон автомобіль перетнув без офіційного огляду та оформлення.
Отямився Москвич уже на території України (у слідчому ізоляторі в Києві), де йому одразу звинуватили у справі про вбивство Євгена Щербаня, Ахатя Брагіна та Олександра Момота.
Офіційно в документах цей епізод оформлявся з юридичними хитрощами, проте сам Болотських та його захист стверджували, що з Росії в Україну його не екстрадували офіційно.
У квітні 2003 року Апеляційний суд Луганської області ухвалив вирок у справі "банди Кушніра". Вадим Болотських був засуджений до довічного ув'язнення з конфіскацією майна. Суд визнав його винним у вбивстві Щербаня та його дружини, в участі в організації вибуху на стадіоні "Шахтар" (де загинув Ахать Брагін) у 1995 році та у вбивстві бізнесмена Олександра Момота у 1996 році.
Болотський визнав свою провину, але частково. Щодо Щербаня визнав співучасть, але стверджував, що стріляв тільки з пістолета ТТ в одного Щербаня, а дружину і супроводжуючих розстріляв з автомата Зангеліді. Щодо епізоду вбивства Брагіна стверджував, що безпосередньо не брав участі, а лише консультував спільників з приводу технічних особливостей закладення вибухівки. Після вбивства Момота повністю заперечував свою участь у ньому.
Щодо замовників він заявляв, що їх не знає (що логічно – навряд чи Кушнір посвячував кілерів у такі подробиці).
До 2014 року Болотських відбував покарання у Слов'яносербській виправній колонії №60 (Луганська область). Під час початку бойових дій на Донбасі з якихось причин (недбалість чи не лише недбалість) ув'язнених не вивезли на підконтрольну Україні територію і влітку 2014 року колонія була захоплена "ЛНР" і з неї втекли багато в'язнів. У тому числі й Болотських.
З липня 2014 року достовірних відомостей про місцезнаходження Болотських немає. За даними сім'ї Щербаня, він втік, ймовірно, на території РФ, громадянином якої він є. Україною його оголошено у розшук.
Таким чином, прямих свідчень щодо замовників злочину давати не було кому, а тому всі версії з цього приводу будувалися на непрямих доказах і широко використовувалися як елемент політичної боротьби для дискредитації тих чи інших політиків та бізнесменів.
Серед основних версій можна назвати три.
Версія 1. Замовник – Павло Лазаренко, вбивства Щербаня, Брагіна та Момота були здійснені з метою встановлення та зміцнення монопольного становища дніпропетровської корпорації ЄЕСУ на газовому ринку
Версія найбільш поширена, оскільки лягає у канву боротьби донецького та дніпропетровського кланів – одного з головних сюжетів економічного та політичного життя України у середині 90-х років.
Канва приблизно така. У 1995 році цілою низкою підприємців за допомогою влади почала запускатися схема взяття під контроль найбільших промислових підприємств країни через постачання на них газу. Суть схеми – трейдери постачали на заводи газ, що різко подорожчав, заводи не мали грошей за нього платити, а тому вони розплачувалися по бартеру своєю продукцією, ексклюзивними продавцями якої ставали газотрейдери (у тому числі нею розплачувалися з "Газпромом" за газ), поступово переводячи під своє управління всі товарні та фінансові потоки підприємств.
Одним із найцікавіших бартерних ланцюжків для трейдерів була схема "штрипс-труба-газ". Штрипс вироблявся на "Азовсталі", далі з нього робилися труби Харцизького трубного заводу (на той час – головного постачальника для "Газпрому" труб великого діаметру) і потім трубами розплачувалися за газ.
Щоб взяти під контроль цей та інші подібні ланцюжки в регіоні в 1995 році найбільші донецькі підприємці того часу - Ахать Брагін і Євген Щербань створили корпорацію-газотрейдера "Індустріальний союз Донбасу". Основним ідеологом проекту став відомий донецький бізнесмен Олександр Момот.
Проте, на схему "штрипс-труба-газ" поклала око і створена під патронатом Лазаренко (був губернатором Дніпропетровської області, 1995 року став першим віце-прем'єром, 1996 року – прем'єром) корпорація Єдині енергосистеми України (її очолила Юлія Тимошенко).
Восени 1995 року був убитий Брагін, у травні 1996 року – Момот. Незабаром на Донбасі почався великий страйк шахтарів, які заблокували залізниці. Це було сприйнято як прямий удар з боку донецьких еліт за новопризначеним прем'єром Лазаренком. Далі той оголосив про замах на себе (за поширеною версією це було інсценування), після чого був відправлений у відставку тодішнього губернатора області Володимира Щербаня, новим головою обладміністрації став близький до Лазаренка Поляков, а лідерів шахтарських страйків відправили до в'язниці. У листопаді 1996 року було вбито Євгена Щербаня. За підсумками всіх цих подій ІСД був змушений закуповувати газ у ЄЕСУ, яка також приватизувала Харцизький трубний завод.
При цьому ІСД та багато інших активів Брагіна та Євгена Щербаня перейшли під контроль тандему Рінат Ахметов-Віталій Гайдук, який і став центром формування "новодонецької" фінансово-промислової та політичної групи.
1997 року Лазаренко, який перетворився на надто впливову фігуру, посварився з президентом Кучмою і був відправлений у відставку. Між ними розпочалася відкрита війна. У ній, після деяких вагань, "новодонецькі" підтримали Кучму, за що отримали зелене світло за всіма своїми бізнес-проектами на Донбасі. У тому числі під їхній контроль перейшли Харцизький трубний завод та "Азовсталь".
2000 року Гайдук та Ахметов розділили активи. Гайдуку та його партнеру Сергію Таруті залишили ІСД. Ахметов розпочав консолідацію своїх підприємств під управлінням СКМ.
Виходячи з цієї фабули, ще в 1996 році обговорювалася версія про причетність до серії вбивств донецьких бізнесменів Лазаренка та ЄЕСУ.
І Лазаренко, і Тимошенко це категорично заперечували. Їхні прихильники вказували, що на момент вбивства Євгена Щербаня, ІСД вже перейшов на закупівлю газу в ЄЕСУ, питання взаємодії з "донецькими" були врегульовані, а тому й убивати нардепа у них не було жодного мотиву.
2013 року, за часів Януковича, коли Тимошенко вже сиділа у в'язниці в іншій справі, Генпрокуратура пред'явила їй і Лазаренко офіційну підозру в замовленні на вбивство Щербаня.
Як один із доказів наводилися перекази з рахунків, пов'язаних з ЄЕСУ на рахунки осіб з оточення Кушніра, зокрема згаданого вище Олександра Мільченка (Матроса). Також стверджувалося, що Лазаренко допоміг Мільченку у приватизації Царичанського заводу мінеральних вод "на подяку" за сприяння в усуненні Щербаня.
Тимошенко та її соратники назвали ці звинувачення політично мотивованими та частиною кампанії з переслідування Тимошенко з боку тодішньої влади.
Після Майдану 2014 року справу про підозру на адресу Тимошенко щодо вбивства Щербаня було закрито.
Версія 2. Розбирання всередині "донецьких"
Виходить із того, що Щербаня замовили ті, хто потім поділив його активи.
Версія ця періодично активізується супротивниками Ріната Ахметова.
Черговий сплеск її обговорення припав на кінець 2020 року, коли вийшов фільм "Спадкоємець", заснований на розмові зі старшим сином Щербаня Євгеном. Він звинуватив Ахметова та Таруту, що ті його "кинули", відвівши на свою користь активи батька.
Ахметов та Тарута все це заперечують. Також спростовує викладену у фільмі інформацію і молодший син Щербаня Руслан.
Жодних підозр та офіційних звинувачень у рамках цієї версії не пред'являлося.
Версія 3. Конфлікт із Москвою
Ця версія також періодично спливає у ЗМІ та пов'язує вбивства Брагіна та Щербаня з іншим злочином – розстрілом у 1994 році у донецькому кафе "Червоний кут" Едуарда Брагінського (Чирика).
Брагінський був коронований в 1993 році в Москві і вважався за Донбасом від московських злодіїв.
Після цього вбивства, за версією, якою дотримуються низка журналістів, які вивчали історію кримінальних війн 90-х років, контроль за ситуацією в регіоні перейшов до Ахата Брагіна та Євгена Щербаня, які відмовилися відправляти "частку" до Москви і почали замикати всі потоки в Донецькій області на себе. За що московська "братва" їм і вирішила помститися. При цьому вищезгаданий Кушнір вважався близьким до Брагінського.
Те, що напередодні вбивства Щербань зустрічався з Кобзоном, також розглядається прихильниками цієї версії як "непрямий доказ", тому що нагадує класичний сюжет фільмів про "лихих 90-х": людину викликають на сходку для фінальної розмови і, якщо не порозуміння, віддається наказ на усунення.
Також часто нагадують слова Щербаня про загрозу від російського капіталу для України.
Втім, жодних прямих доказів цієї версії немає. Також не пред'являлося за нею жодних підозр та звинувачень.
На сьогоднішній день офіційне розслідування щодо замовників убивства Євгена Щербаня фактично не проводиться.
Більше того, у лютому 2014 року (напередодні втечі Януковича) частину матеріалів справи було вивезено з Києва до Сімферополя, звідки згодом перейшло у розпорядження росіян. Тобто, контроль над ними українських правоохоронців втрачено.
Таким чином, юридично злочин щодо виконавців було розкрито ще на початку 2000-х, але замовники так і не постали перед судом, а їхні особи, як і раніше, є предметом суперечок, перейшовши поряд із темою щодо замовників убивства Гонгадзе в розряд однієї з головних кримінально-політичних таємниць України першого.
І як висновок: літак Як-40, на якому Євген Щербань прилетів із Москви напередодні вбивства, ще деякий час використовувався на місцевих авіалініях, проте потім виробив свій ресурс. Довгий час він перебував у Києві на території аеропорту "Жуляни". А у 2016 році списаний авіалайнер перевезли до села Юрів Київської області, відреставрували, перефарбували у яскравий жовтий колір та встановили на території місцевого заміського ресторанно-готельного комплексу Yellow plane. Дізнатися колишній борт Щербаня досі можна за незабарвленим бортовим номером UR-87961.
